Наказ лейтенанта Вершини - Василь Олександрович Лисенко
Ще раз оглянув стіни. Не видно жодної шпарки.
Поранений не просив більше води, лише скреготів зубами, щось шепотів.
До камери ввійшов есесівець з трикутним обличчям, запитав:
— Мовчить комісар?
— Просив води.
— Не давай! Хай здихає, все одно їх скоро повісять. Есесівець підійшов до пораненого, зірвав з голови бинт, кинув на підлогу:
— Бандит! Через таких фанатиків триває війна! Якби не комісари — війні б давно був капут і наше військо сягнуло б Уралу. Комісари воюють самі і примушують інших.
Юрко глянув на парашутиста. Із розсіченого лоба потік струмочок крові. Полонений не застогнав, навіть не скривився.
— Навіщо ви так? Він же поранений!
Фашист байдуже махнув рукою і вийшов.
Десантник лежав із закритими очима і, здавалося, не подавав ніяких ознак життя. Юрко вибіг в коридор і гукнув есесівцю:
— Поранений помер!
— Для нього, — озвався фашист, — це не такий вже й поганий вихід! Краще померти від спраги, ніж теліпатися в зашморгу!
Юрко вийшов на другий поверх, увійшов до приймальні Маєра.
— Що трапилося? Чому ти залишив своє чергування? Невже комісар погодився розповісти про свої таємниці? — спокійно спитав Маєр.
— Поранений перестав дихати, він вмирає!
— Просив води?
— Так, пане Маєр!
— Сподіваюся, Юрген, що ти не виконав його прохання, хоча тобі й жаль було пораненого.
— Так, пане Маєр!
— Скажи, Юрген, ти хотів би його напоїти?
— Звичайно! Не можу дивитися на муки.
— Що ж, я дозволяю тобі це зробити. Іди і дай йому води.
Юрко повернувся до камери, прислухався. Ні, він живий, дихає.
— Зараз я напою вас, — проказав хлопець.
Десантник не ворухнувся. Хлопець набрав води, підніс до спраглих вуст і влив трохи в напіврозтулений рот.
Поранений жадібно ковтав. Випив кухоль води, розплющив очі, прошепотів:
— Спасибі тобі, товаришу!
Полегшено зітхнув, випростався на нарах. Дихання стало вільнішим, порожевіли губи. Запитав кволо:
— Хто ти, хлопчику? Як ти сюди потрапив? Чого сидиш біля мене?
— Я знаю німецьку мову. І мені наказано чергувати біля вас, а якщо ви захочете поговорити з паном офіцером, то я йому повідомлю.
— А ти поліцай?
— Ні, я знаю німецьку мову.
— Звідки ти знаєш німецьку мову? Чи, може, ти німець?
— Так, я тутешній німець. Фольксдойч! — твердо відповів Юрко.
— Зрозуміло, — промовив поранений, — значить, ти німець! Але ти маєш добре серце. Спасибі, що напоїв мене! Дай мені ще трохи води — палить у грудях і губи шерхнуть. Як били — боліло, а спрага пече… Як тебе звати?
— Юрко.
— У мене теж є син, у сьомий клас перед війною перейшов. До війни ми жили в Києві… В цьому селі я був не раз, приїздив ловити рибу. Гарні тут місця. І риби в Прип'яті багато. А де твій батько?
— На фронті.
— І я майже рік був на фронті, всього надивився. Поранило мене під Вінницею, у полон потрапив. Пекло!.. Люди мерли, як мухи. Утік, оклигав трохи, підлікувався — вийшов до своїх. Чую — набирають людей в десантники, мають закидати їх в тил під Київ. А я ці місця знаю… І потрапили в засаду, оточили нас фашисти, захопили в полон… Контузило мене гранатою, осколком шкіру на голові розпороло. А ти, виходить, Юрку, фашистам служиш?
— Ловлю рибу для коменданта, бо якось треба жити… Всі люди працюють…
— Розумію. Окупована територія! Народ під фашистами опинився і мусить коритися «новому порядку», бо що вдієш проти озброєних ворогів? Не захочеш — розстріляють! А жили люди, як у раю… Послухай, хлопче, моєї ради, ти ще не знаєш життя, а війна й тебе затягла на глибоке, закрутила, відносить од берега. Може так занести, що й не вернешся.
— Від якого берега? — запитав Юрко.
— Жаль мені тебе, бо маєш добре серце, а можеш пропасти. Що ти скажеш, як прийдуть наші, про свою службу у фашистів? Тримайся від них подалі. Не стань на шлях зради, щоб не було на твоїх руках і краплі чиєїсь крові, бо вона не відмивається. І зрада ніколи не прощається. Я кажу правду. Нащо тобі було записуватися в ті фольксдойчі, нащо признався фашистам, що ти німець?
— Я ж справді німець, і чому я мушу відмовлятися. Хіба злочин бути німцем?
— Дивися, як знаєш… — холодно зронив поранений, — тільки щоб не довелося жалкувати! Прийдуть наші — і не буде ні честі, ні довіри, бо ти служиш окупантам.
Юрко мовчки слухав, не заперечував, не захищався. Правду він каже. Зраднику ніколи не буде прощення!
— Нелегко вижити на окупованій території,— вів далі парашутист, — тут рабство. І ці люди не винні. Хто міг думати, що німець до Москви підійде? Ворог другий рік нашу землю топче. Часто я думаю: як же так сталося, що фашисти на нашу землю вдерлися? І нічого не можу збагнути. Одне знаю: треба боротися з окупантами, нищити їх і вигнати з нашої країни. І тут треба бути нещадним і до гітлерівців, і до тих, хто їм прислужує, хто став зрадником. — Парашутист підняв голову, попросив: — Дай ще, хлопчику, води. Ніяк не можу напитися. Ти вже пробач, що набридаю!
Юрко напоїв білявого, той, полегшено зітхнувши, прошепотів:
— Спасибі!
І тут же запитав:
— Що на фронті діється? Нічого не чути?
— Нічого ми не знаємо, ні газет, ні радіо в селі немає. Тільки й того, що хтось розповість. Недавно гер Маєр казав, що німці скоро візьмуть Сталінград, захоплять Урал — і війні кінець. Зараз фронт нібито під Сталінградом та на Дону…
Поранений скрутив дулю, поворушив на нарах зв'язаною рукою:
— Оце фашисти будуть мати, а не Сталінград! І Уралу німцю не бачити, як своїх вух. Отак можеш і передати Маєру. Він же доручив тобі розповісти йому все, що я тобі казатиму. Не візьме німець Сталінград і Волгу не перейде! Москву взяли? Ленінград захопили? І думають про Урал. А чи знає той Маєр, що й за Уралом наша земля? І від Уралу до Владивостока — ой як далеко! Ти, Юрку, не слухай гітлерівців. Не вір їм. Ніколи вони не осилять нашу країну. Я бачив, як німці драпали з-під Москви, тонули
