Наказ лейтенанта Вершини - Василь Олександрович Лисенко
Юрко опустив голову, замовк. Кілька днів тому він прочитав в окупаційній газеті статтю Геббельса «Голос крові» і тепер переказував її зміст.
— Це, Юрген, голос крові,— урочисто промовив Маєр. — Я розумію твоє почуття! Ти справжній німець. Я оголошую тобі подяку за сумлінне виконання своїх обов'язків. Ти вільний.
Юрко вийшов з палацу і побрів додому. На вулиці зустрів гурт жінок, які поверталися з поля, побачив їх осудливі погляди. А одна з них сказала:
— Отаке молоде, а вже набралося по зав'язку! Що воно буде далі? Батько був чесною людиною і мати, а воно…
Щоб не потрапляти людям на очі, Юрко звернув на стежку, пішов городами. Хто ж виграв цей поєдинок? Він чи Маєр? Невже він прорахувався і виказав гестапівцям підпільників Потужну та Саченка? А що, як помилився? Що тоді скаже лейтенант? Уявив стривожене обличчя Вершини, почув його розгніваний голос: «Та як же ти міг розповісти про Оксану Василівну? Скільки разів вона тебе лікувала, а ти віддав її до рук гестапівців? А Саченко? У нього ж троє дітей! Ти подумав про них?»
Коли Юрко ввійшов у хату, Леся стояла біля столика, чистила картоплю на вечерю. Вона радісно спитала:
— Прийшов?
Але, глянувши на нього, затривожилась:
— Що з тобою? Ти, мабуть, хворий! Обличчя бліде… Я ще тебе таким ніколи не бачила! Що трапилося?
— Стомився!
— А де ж ти був?
— У Маєра!
— Ну й що?
— Страшно, Лесю, й говорити! Дай я сяду, бо нема сили, голова йде обертом!
— А що таке?
— Довго розповідати і страшно!
— А ти розкажи, і тобі легше стане.
Юрко розповів про чергування біля парашутиста. І чим далі Леся слухала його розповідь, тим більше блідло її рум'яне личко. Нарешті вона не витримала і запитала тихо, ледве чутно:
— І ти сказав Маєру про Оксану Василівну? І про Саченка? Тепер же вони схоплять їх і повісять! Треба зараз же бігти до лікарки і попередити, хай вона скоріше тікає до партизанів. Я піду! Тобі краще тепер на вулиці не з'являтись.
Юрко безнадійно махнув рукою:
— Пізно, за лікаркою та Саченком фашисти вже встановили пильний нагляд. Підеш і загинеш! І їх не врятуєш….
— Краще вмерти, ніж знати…
— Що знати?
Леся помовчала, потім сказала:
— Краще вмерти, ніж знати, що через тебе загинули наші люди! І ти міг їм допомогти і не допоміг!
— Почекай!
— Чого чекати? Ти хочеш подивитись, як будуть вішати Оксану Василівну та Саченка? Як же ми після цього будемо жити на світі? Ні, Юрку, — схвильовано говорила дівчина, — треба щось робити! Я піду до лікарки! її обов'язково треба попередити! А вона хай попередить Саченка! Ти ж розумієш, що ми з тобою стаємо зрадниками!
— Не турбуйся! Ти тут ні при чому! За все відповідаю я! Якщо помилився, то я застрелюсь!
— Таке й скажеш — застрелюсь! А як я буду жити?
— А до чого тут ти? Я винен, то й буду відповідати!
— Що ти все я, я, я? А я? Хіба ми не домовилися, що ми на все життя будемо друзями? А про матір ти подумав?
— Про все подумав! Ніби все зважив, а серце мало не розірветься… Невже я помилився? Невже цей парашутист наш?
— А що, як він провокатор?
— Тоді я діяв правильно! І ніякої шкоди ні Оксані Василівні, ні Саченку не завдав! Так, я переконаний, що той парашутист — провокатор! Але ти сама подумай: чи могли фашисти скинути над Чорним лісом десант, перестріляти стільки людей, підіслати провокатора під виглядом парашутиста, щоб перевірити мене? Нічого не можу зрозуміти!
— Який же ти боєць, коли думаєш кінчати поєдинок з ворогом самогубством? — спитала Леся. — Ти ж сам недавно переконував мене, що треба бути мужнім, мати силу волі, витримку. Заспокойся! Треба все продумати, а потім робити висновки. Я певна, що парашутист — провокатор!
— Ти так вважаєш?
— А ти хіба ні? Тебе прислав Маєр, ти фольксдойч! А він довіряє тобі отаку таємницю!
— У нього не було виходу! Їх мають всіх стратити! І він це розуміє! Він і тата мого знає, казав, що Береговий — чесна і справедлива людина! І довірив мені таємницю! І так можна думати…
— І все одно він провокатор! — стояла на своєму Леся.
— Чому ти так вважаєш?
— Якби він був наш, він би не назвав прізвища двох підпільників — Саченка і Потужної. Навіщо обох ставити під удар? Він мусив був би назвати лише одне прізвище! Просто фашисти вирішили перевірити тебе і організували цю комедію! Правда?
— Не знаю! Як не міркую, а все одно нічого не можу збагнути!
— Треба переконатися, хто виграв цей поєдинок. Не переживай, Юрку, заспокойся!
Коли стемніло, до хати зібралася вся родина. Завісили вікна ковдрами, засвітили каганець.
— На майдані поставили шибениці,— почала журливо мати, — фашисти хочуть повісити полонених парашутистів. Страту призначили на післязавтра. Уже й оголошення є біля старостату. Всім жителям села наказано бути на майдані.
Розділ восьмий
КРИВАВИЙ РАНОК
Юрко перевертався з боку на бік, довго лежав непорушно і ніяк не міг заснути. В уяві поставала камера, сірі запліснявілі стіни, заґратоване вікно і неголене обличчя парашутиста, його пронизливі очі, чувся шепіт: «Води… води…»
Якби десантники були гестапівськими агентами, то навіщо ставити шибениці? Отже, вони наші, бійці Червоної Армії! Та й командир парашутистів поводився сміливо, не задавав ніяких провокаційних запитань, не намагався загнати на слизьке. Правда, він розповів таємницю, назвав прізвища підпільників, повідомив пароль… Але що він міг зробити інше? Знав, що його стратять. А вантаж потрібен партизанам. Там, під Руднею, мабуть, схована рація, яка так потрібна для боротьби з фашистами. Хоча б швидше вияснити, хто той парашутист, і знати, як бути далі!
Перед світанням Юрко заснув, і приснилася йому Леся, береги Дніпра. Вони, взявшись за руки, йдуть навстріч вранішньому сонцю.
Прокинувся від басовитого голосу старости.
— Я оце прибіг, Маріє, попередити, — збентежено говорив Щупак, — прийдуть до вас сьогодні жандарми в майстерню, будуть питати за комсомольців. У район приїхали карателі. СД — служба безпеки! Що тобі порадити — не знаю! Прибіг до мене Скрипаль, просить: «Піди до Берегової, попередь, і хай вона Ольки, сестри моєї, в список не
