Наказ лейтенанта Вершини - Василь Олександрович Лисенко
Стежка вивела на широку просіку. За нею знову бір. Тут можна бути спокійним. Звідси починається партизанський край. Окупанти та поліцаї не наважуються сюди заходити. А як і потрапляють в ці бори, то лише під час облав. Штурмують зелену фортецю з танками, з авіацією, але танки грузнуть у трясовині, авіації нічого не видно крізь розкішне верховіття.
На галявині була партизанська застава, Вершина назвав пароль. Просіка повела до штабу. У передсвітанкових сутінках з'явилися Васильківські Дачі. Серед просторої галявини, оточеної сосновим бором, стояв двоповерховий будинок з червоної цегли. До революції то був скипидарний завод німця фон Фогеля. За нашого часу розмістився лісний технікум. Навколо непрохідні болота, озера, бори та діброви, і лише ґрунтова дорога вела до технікуму. Фашисти тричі влаштовували облави, захоплювали табір, руйнували партизанські землянки, а будівля технікуму лишалася непошкодженою. Нині в двоповерховому будинку було обладнано партизанський госпіталь, мешкали жителі спалених сіл. Партизани збудували поблизу десятки землянок. В одній з них розмістився штаб загону. Вершина з Поухом підійшли до штабної землянки. Вартовий пропустив їх до приміщення.
За столом сидів командир загону Коваленко, переглядав якісь папери. Побачивши розвідників, підвівся:
— Мабуть, є якісь важливі новини. Чи не думають ваші «пташки» передчасно випурхнути з гнізда?
— «Пташки» поки що на місці,— відповів Вершина, — але новини є, товаришу командир… Наші скинули десант під селом Рудня — тридцять чоловік. Фашисти убили п'ятнадцять парашутистів. Дванадцять взяли в полон. Доля решти десантників невідома. Полонені перебувають в поліції села Жовтневе.
— Дивно! Ми не мали ніяких повідомлень про десант в зоні діяльності загону! Правда, три дні, як вийшла з ладу рація — ми втратили зв'язок з Великою землею. Можливо, цей десант мав якесь надзвичайно термінове завдання… Що ж будемо робити?
— Насторожує мене цей десант… Серед убитих виявилися жителі села Жовтневе. Їх троє. І всі троє перебували в таборі, в Києві. Це точно. Дружина Павла Грома ходила в табір, розмовляла з пораненим чоловіком, а коли прийшла знову, щоб викупити його, ні Грома, ні інших односельців в таборі вже не було.
— Так ти вважаєш, що цей десант — провокація фашистів? — запитав командир загону.
— Так, — нетвердо відповів Вершина, — насторожує та обставина, що в десанті опинилися ті, які недавно були в полоні.
— Знав я Павла Грома, — сказав командир загону, — чесна і відверта людина, не міг він перейти на службу до фашистів. Навіщо гітлерівцям скидати над селом Жовтневе свій десант і постріляти частину своїх найманців? Не все тут в'яжеться.
— Насторожує ще одна обставина: командиром парашутистів виявився мій давній знайомий, рибалка з Києва — заповзятливий браконьєр! Мені не раз доводилося займатися його не зовсім красивими справами. Я вам колись доповідав про незаконні дії цього рибалки. Я випадково бачив його в Києві, зустрів біля гестапо.
— І говорили з ним?
— Ні, я вдав, що не знаю його. Із розмови Маєра з Зіфертом пощастило дізнатися про підготовку фашистами якоїсь операції «Юберашунг». Говорили, що для її проведення необхідні «ігреки». Маєр заявляв, що «ігреки» в потрібній кількості дасть Саченко. Тут сумнівів не може бути.
— Саченко? Це щось нове. Треба попередити підпільників, хай будуть обережні! Можливо, фашисти довідалися про бойову групу Саченка?
— Про підпілля гестапівці нічого не говорили, мова йшла лише про «ігреки». І тепер цей десант!
— Можливо, фашистська провокація, але з якою метою? Щоб ми виручили «парашутистів» і дали їм можливість діяти в нашому загоні? Навряд…
— Не знаю, товаришу командир, — сказав Вершина, — але історія з цим десантом підозріла! Жаль, що не діє рація. Надовго вона вийшла з ладу?
— Сіли батареї. Хлопці пішли в сусідній загін, там обіцяли позичити, в них є запас батарей. Кілька днів доведеться почекати.
— Як же нам бути з парашутистами? Чекати, вивчати обстановку?
— Так, будемо вивчати обстановку, — погодився командир, — все одно напасти на Жовтневе і виручити десантників ми не маємо можливості. У палаці батальйон есесівців і чимало диверсантів. Я вже не кажу про поліцію. У Старій Гуті теж рота есесівців. І про «пташок» пана Маєра маємо думати. Мусимо все зробити, щоб жодна не змогла вилетіти за лінію фронту. Що відомо про тих «кентаврів»?
— Повинні залишити палац о четвертій годині 5 липня.
— Зміни не передбачаються?
— Наче ні, хоча все можливе.
— План, Іване Петровичу, — мовив командир загону, — розроблений вашою групою, в основному схвалено, хоча мене й насторожують деякі моменти.
— Які? — запитав лейтенант.
— Тривожить мене Кам'яний Ріг, — сказав командир загону, — надто вже небезпечна ця справа! Як ви вважаєте, товаришу Поух?
Той швидко відповів:
— Кам'яний Ріг — чудова знахідка! Для фашистів це буде повна несподіванка! Хоча небезпека є.
— Можливо, краще все-таки розмістити засаду в старих каменоломнях? Там є запасні виходи! А Кам'яний Ріг може стати пасткою. І надії на порятунок не буде ніякої. Ми вам нічим не зуміємо допомогти.
Командир помовчав і впевнено додав:
— Досить заблокувати вихід — і кінець! Загинуть люди, і «пташки» полетять безперешкодно далі, опиняться за лінією фронту. А ми маємо наказ знищити їх будь-що!
— Ні, товаришу командир, — стояв на своєму Поух, — старі каменоломні далеко! Найкраще скористатися Кам'яним Рогом! Ніхто не подумає, що ми там станемо табором.
— Як там твій «німець»? — несподівано запитав Вершину командир загону.
— Працює! «Німцем», товаришу командир, я повністю задоволений, гарного маємо помічника, хоча досвіду в нього ще малувато. Ні, не помилилися ми з вами в цій кандидатурі: хлопець виявився на своєму місці — особливих підозрінь не викликає.
— Особливих? — перепитав командир, і його густі чорні брови на мить збіглися докупи і тут же розійшлися. — А якісь підозріння все-таки є?
— Не підозріння, а скоріше сумніви, — роздумливо відказав лейтенант, — хочуть і нашого «німця» перевірити.
— Як перевірити?
— Не знаю. Просто висловлювалися подібні думки. Конкретно про це мови не було.
— Обов'язково поговоріть з «німцем», — порадив командир. — Хай Кравець візьме його під свій нагляд.
— Не турбуйтеся, товаришу командир, — сказав Вершина. — Тут, я думаю, в нас осічки не буде, а з Кравцем я домовлюся.
— Не знаю, чи варто посилати його до Києва за вантажем.
— Нема кращої кандидатури, — твердо озвався
