Наказ лейтенанта Вершини - Василь Олександрович Лисенко
— Повірте, Юхиме Мартиновичу, — заговорила мати, — нема в вишивальній майстерні жодної комсомолки! На кого ж мені подавати список? І Ольга Скрипалева не була в комсомолі, то брат її, Іван Олексійович, сплутав комсомол з профспілками! Не було в нашій артілі до війни комсомольської організації.
— Тобі, Маріє, видніше, я прийшов попередити, щоб ти знала… Юрко ще спить?
— Спить!
— Розбуди його, треба поговорити.
Юрко ввійшов на кухню, привітався, сів на лаву. Щупак похитав головою:
— Перевівся ти, хлопче. Одні очі лишилися! А що зробиш? Скачи, враже, як пан каже! Слухай, Юрку, не завтра-післязавтра почнуть забирати комсомольців, а вони сидять дома і чогось чекають! Хай до них ваша Галя піде, попередить! Треба їм зійти на тиждень-другий з села. І піди до отого гуркала, до Івана Гончара, і скажи, хай скоріше тікає світ за очі! Він у німця на приміті, має цей парубок довгого язика! Я з його батьком колись всю Галіцію своїми ногами переміряв. Під Перемишлем Максим Гончар, батько Івана, виніс мене з вогню, життя врятував… — Староста дістав з кишені хусточку, витер спітніле обличчя, жалісно сказав матері: — Потрапив я на оце старостування все одно як чортові в зуби! Думав, стану старостою — хутір мені повернуть, господарем буду! За вірну службу, думав, німець ще гектариків десять наріже. І буду я пан на всю губу! А тут зовсім інше вийшло. Ні хутора, ні до хутора… Лише дивися, щоб горлянку не перерізали. І партизани на мене зубами скрегочуть, і німець сичить! Давай, давай і давай! Пригнали сьогодні сто корів. У сусідніх селах позабирали, нам віддали. Треба кожен день возити молоко на Татарський острів.
Староста сторожко озирнувся навколо, хоча в хаті нікого й не було чужого, сказав:
— Там, на Татарському, німець таку чудасію вибудував, що й уві сні не побачиш, — завод під землею зварганив. Все підземелля електрикою залите, і видно в тих печерах, як вдень. Думає німець на тому острові щось виготовляти, а що — не знаю! Та воно мені й ні до чого про те знати! А от годувати німчиків — накладно! Давай їм яйце, масло, мед, м'ясо! Де ж я маю набрати стільки продукту? Мовчи й не переч! Мусиш слухати і виконувати! — Староста глянув на матір, немов шукав у неї співчуття — Ти, Маріє, сама подумай! Давай людей в Німеччину! На наше село рознарядка — сто чоловік. Давай і не гомони! Кого краще послати в Німеччину? Молодь! У неї сила, вона до будь-якої роботи здатна. От бери молодих і вези на роботи. Ні, спершу німець вирішив комсомольців постріляти, а тоді, пане Щупак, визначай робітників до Німеччини!
— Як це постріляти? — жахнулася мати. — Що ви кажете, Юхиме Мартиновичу? Не може такого бути!
— Не хотів казати, а саме вискочило. Стріляти будуть комсомольців, активістів, всіх, хто на підозрі в німця. Це вже я напевне знаю. Навіщо стріляти людей, які до роботи здатні? Ти їх присилуй працювати! І будеш зиск мати! А що я можу вдіяти? Я німцю свій розум не вставлю! Їде Юхим Щупак на Маєровому возі, то мусить і пісеньку Маєрову співати. І про свою шкуру думати. І про тебе, Маріє, думаю! Не пожаліє вас німець, як не подаси списки! — Староста взяв з лави картуз: — Бережися, Маріє, Підошви!
Мати подякувала старості за попередження, запитала:
— Може, чарку вип'єте, Юхиме Мартиновичу?
— Не до чарки, Маріє, і так голова обертом іде! Треба бути мені в старостаті. Є наказ приготувати обід карателям. Мушу виконувати свої обов'язки, бо й мені німець на шию зашморг може накинути. І хай тобі, Маріє, бог помагає, бо нелегкий день чекає на тебе.
Староста пішов. Мати збудила Галю, веліла їй піти до дівчат.
— Так я вже їх попереджала, — промовила Галя, — а дівчата все одно лишилися дома, нема їм куди подітися…
— Ще раз попередь, — наполягала мати, — хай тікають у ліс, на болота. І вам треба піти до діда Захарка. Як мене арештують, тікайте вночі на Васильківські Дачі до діда Федора.
Юрко пішов до діда Захарка.
Дід в чистій полотняній сорочці сидів на призьбі і вигрівався на сонці.
— Чи не можна, Захаре Овсійовичу, переховатися у вас нашій родині? — спитав хлопець.
— А що таке? — звів кошлаті брови дід. — Чого це ви задумали ховатися?
— Мають приїхати в село карателі, треба нашим кілька днів пересидіти.
— Приходьте! У гурті й нам старим веселіше буде.
— Дозвольте, діду, і Наді Цимбаловій у вас трохи пожити.
— Це котра Надя? Дочка вчителя, Степана Якимовича?
— Авжеж. Фашисти комсомольців задумали постріляти. От і мусять хлопці та дівчата рятуватися.
— Він що, — обурився дід, — дурману наївся, той Гітлер? Задумав дітей стріляти?! Це вже він перед своєю смертю таке витворяє. Хай приходять, всім місце знайдеться, хата в нас велика. Я й у підземній світлиці сховати можу. Там їх уже ніякий німець не знайде.
Рівно о десятій годині ранку під ворітьми майстерні зупинилася чорна крита машина. З неї вийшли три німці, старший поліцай Скрипаль і огрядний Свирид Підошва. Колись він був у банді отамана Ромашки, наганяв страху на всю округу. Підошву піймали, судили, і довго про нього нічого не було чути. Потім він повернувся в село, працював у артілі сторожом, прокрався і опинився у в'язниці. Недавно з'явився в селі в німецькому мундирі, поселився в своєму колишньому будинку, в якому мешкали вчителі сільської школи, і почав зводити давні рахунки.
Увійшли до майстерні.
Невисокий гестапівець дістав з кишені папір, заглянув у нього і спитав:
— Хто є завідуюча цієї вишивальної майстерні фрау Берегова?
— Я, пане офіцер! — підвелася з-за столу жінка.
— Ви дали підписку районній жандармерії, що у вашій майстерні нема жодного комсомольця. Чи не так, фрау Берегова?
— Так, пане офіцер.
Есесівець кисло посміхнувся, сказав крижаним голосом:
— Є у нас й інші відомості. У майстерні працюють комсомолки, їх багато. Ми маємо прізвища. Ви не виконали наказ жандармерії,— продовжував перекладач, — і за цей злочин ви і ваша родина будете покарані. Визнаєте свою провину?
— Пане офіцер, трапилося
