Янові скарби - Роджер Пілкінгтон
— Але ж ви з Нової Зеландії? Як же це пояснити?
Керол через силу ковтнула клубок, що підкотився їй під горло, — це й справді треба було якось пояснити.
— Мій батько — англієць, а мати — з Нової Зеландії, — одчайдушно пробурмотіла вона, а серце закалатало їй у грудях. — Я народилася в Новій Зеландії.
Пояснення було не дуже переконливе, але воно, певне, цілком задовольнило урядовця. Він поклав аркуш на папку і з грюкотом засунув шухляду, боляче вдаривши Пітера по ліктю. Потім ще раз глянув на паспорт і віддав його Керол.
— Прошу вибачення. Все гаразд.
Він віддав честь, піднявся трапом на палубу, а потім по драбині вибрався на набережну. Керол вийшла за ним на палубу. Вона поклала собі нічого не казати Віллемові, аж доки не закінчиться огляд інших суден. І тільки тоді, коли катер увійшов у короткий судноплавний канал, що перетинав Південно-Бевеландський перешийок, вона спитала, чи не час випустити членів команди із схованок.
Але Віллем відказав: «ні, треба ще почекати». Якщо в митника якась підозра, він може ще раз обшукати катер при виході з каналу. Віллем вважає, що команда має лишатися у схованці, поки не пройдуть наступний шлюз.
Керол збігла вниз, витягла шухляди і, пояснюючи друзям становище, просунула кожному по плитці шоколаду. Потім старанно сховала Майклові штанці і пішла в камбуз готувати сніданок для себе і Віллема.
Вже зовсім розвиднілося, коли суденце вийшло з каналу. На превелику радість, ніхто їм більше не докучав, ніхто не збирався ще раз оглядати катер. Як тільки «Норець» вибрався з порту і знову вийшов на водяний простір, Віллем сказав, що тепер можна випустити «в'язнів». І Керол одного за одним повитягала своїх закляклих, змучених товаришів. У поганому настрої вони виходили на палубу, потягалися, стогнали, кліпали очима від світла й невдоволено бурчали.
— Коли він почав висовувати шухляду, я подумав, ще тепер кінець — зараз усіх викриє, — сказав Пітер. — Я цілу вічність не переводив дихання і мало не задихнувся.
— І я теж, — додав Майкл. — Одначе нам таки требі було сховатися.
Керол засміялася.
— Який у вас сумний вигляд, — мовила вона. — Поснідаємо, тоді ви всі почуватиметесь краще.
Після сніданку всі відчули себе бадьоріше, і Майкл змінив Віллема біля штурвала.
— Тримай курс по фарватеру, — порадив голландець. — Він позначений з одного боку червоними бакенами, а з другого — чорними.
— А де баржа твого батька? — спитала Джіл.
— Лишилася десь далеко позаду. Він не попав разок з нами у шлюз в Гансвеєрді. Це мале суденце йде дуже швидко, а «Двоє братів» — повільно. Баржа нас не наздожене.
— Ось послухай, Віллеме, — сказав Пітер. — Ми думаємо, що Ян по дорозі з Дордрехта до Англії сховав скарб в якійсь затоці між Дордрехтом і Північним морем. Чи міг він пройти цим шляхом?
— Гентським судноплавним каналом він не поплив б і то певно. Бельгію було окуповано, і він не міг ризикувать йдучи повз порти і військові пости. Через шлюзи теж іти було небезпечно.
— Так, я розумію. Отже, він не міг скористатися і тим каналом, який ми оце зараз пройшли.
Віллем кивнув головою.
— Звісно, ні. Але ж є інші шляхи, і до того ж немало.
— Справді? — Керол була прикро вражена.
— Так. Він міг вийти до моря поміж островами. Наприклад, он там, мимо Зирикзе. — Він показав на церковну дзвіницю, що височіла за кілька миль ліворуч від них. — Он там він міг добратися до моря. У вас є карта?
— Карти нема, є тільки переведена на прозорий папір копія. Зараз принесу.
Коли Пітер повернувся, Віллем глянув на перемальовану Майклом карту. Вся Голландія на ній була не більше чотирьох дюймів завдовжки, але проходи між островами вийшли досить чітко.
— От бачите, — сказав Віллем, — дуже багато виходів до моря. Як же ви думаєте шукати?
— Треба добратися до Дордрехта і один за одним пройти всі шляхи, якими міг вирушити Ян. І щоразу, як тільки зустрінеться яка затока, старанно обстежити її.
— Ого! То велика робота. А ми тут думаємо, що Ян приплив з Дордрехта по річці Кіль, проте він міг обрати і Ваал чи Маас. Але, по-моєму, Кіль найбільш підходить, бо не протікає через міста.
— Це слушна думка, — погодився Пітер.
— Гляньте! — перебив їх Майкл. — Гляньте! Літак!
Віллем виглянув у ліве вікно. За милю від них чи, може, й більше в повітрі повисла якась дивовижна машина.
— Це… як у вас кажуть?
— Вертоліт, — підказав Пітер.
Вертоліт повільно летів над водою на висоті близько двохсот футів і помалу наближався до них.
— Цікаво, що він тут робить? — спитав Майкл.
— Може, шукає кістяки розбитих суден, — відказав Віллем. — Я не бачив цих машин з того часу, як була страшенна повінь. Тоді їх тут багато літало.
— Авжеж, пригадую, я читала, що вони врятували багато людей, — підтвердила Керол.
Тепер вертоліт був за кількасот ярдів від них, і діти ясно бачили лопаті його гвинта. Віллем прочитав знаки на фюзеляжі.
— Не військова і не військово-морська машина, — скачав він. — Це приватний вертоліт.
— Може, хтось просто катається, — зауважив Майкл. — Гляньте, що він робить… чортяка!
Вертоліт спустився ще нижче, і здавалося, що він мало не торкається поверхні води. Потім підлетів зовсім близько до «Норця» і зробив над ним коло. Майкл помахав рукою, але ніхто не відповів. Тільки з кабіни виглянули два чиїсь обличчя й почали уважно розглядати катер.
— Це він! — зненацька крикнула Джіл і з переляку схопилася на ноги. Обличчя ту ж мить зникли, і вертоліт почав швидко набирати висоту.
— Він!
— Хто?
— Рибалка з Абінгдона.
— Дурниці, Джіл, —
