Янові скарби - Роджер Пілкінгтон

Вервечка суден, що йшли за катером, почала ділитися — одні повертали річкою вниз на Флісінген, інші й далі пливли за кормою «Норця», котрий все ще вів перед.

— Я радий, що ти прийшов до нас, — зізнався Пітер. — Не знаю, що б ми робили без тебе, якби довелося йти попереду всіх суден, як оце зараз.

Віллем усміхнувся.

— Ну, тепер усе гаразд. Можеш стати до штурвала. Тримай курс на те велике червоне світло, доки я не скажу «досить». Потім ми перетнемо річку в тому місці, де вона повертає. Через вісім-десять кілометрів повернемо знову, а там уже близько й Гансвеєрд. Біля Гансвеєрда вхід до каналу.

Була чудова ніч, місячне сяйво лягло на воду, що ледь-ледь колихалася. Віллем пильнував на палубі, розпізнаючи дорогу по давно знайомих сигнальних вогнях. Пітер добре розумів: самі вони ніколи не змогли б пуститися в мандри серед ночі, хіба що тяглися б позад усіх, слідом за баржами. А тепер відстань між ними і вантажними суднами поступово збільшувалась.

— Бачите он той великий пароплав? — спитав Віллем, показуючи на судно, яке вони зустріли біля хвилеріза; тепер воно пливло попереду, на відстані з добру милю від «Норця». — Він зараз повертатиме. Ми теж там повернемо.

Завдяки досвідові Віллема перехід від Терньозена до Гансвеєрда тривав всього годину десять хвилин. Голландець знову став до штурвала і на швидкій припливній течії вправно підвів катер до темнуватого входу в порт. Тут він уповільнив хід, підійшов до хвилеріза і почав чекати, поки відчиняться величезні шлюзові ворота.

— Як тільки увійдемо в шлюз, митний урядовець вимагатиме паспорти, — ніби між іншим зауважив Віллем.

Члени команди «Норця» тривожно перезирнулися.

— В тім-то й річ, — пояснив Пітер, — що в нас нема паспортів.

— Нема паспортів? Але ж ви пройшли через бельгійський і голландський прикордонні пости нижче Гснта. Як же вас пропустили?

Пітер пояснив, як було діло. В Бельгії у них не питали паспортів, а каналом вони промчали не зупиняючись, сховавшись за вантажним пароплавом. Віллема надзвичайно потішило це пояснення, але разом з тим змусило задуматися.

— У мене є паспорт, — втрутилася Керол, щоб якось зарадити справі.

— Ну що ж, вистачить і одного, — мовив Віллем, — Тоді ось як ми зробимо.

План у нього був досить простий. Він і Керол лишаться на палубі і, якщо треба буде, покажуть свої документи. А решта спустяться в каюти і сховаються на той випадок, якщо митному урядовцеві заманеться оглянути катер.

— Я пропоную ось що, — подав думку Майкл. — Висуньмо шухляди в носовій каюті під койками, залізьмо за них. Потім Керол хай засуне шухляди. Місця за ними багато, бо тато часто тримає там канати і всяку всячину.

Не вмикаючи світла в каютах, вся команда спустилася вниз. На палубі лишився тільки Віллем. Діти витягли одну шухляду, і Джіл з допомогою Пітера, який засунув її ноги, насилу протислася крізь вузький отвір. Коли вона вмостилася там, притулившись до борту катера, Майкл проліз слідом за нею, і шухляду було засунуто. Пітер з великими труднощами сховався під протилежною койкою. Лежати було дуже незручно — два шпангоути боляче тиснули йому на груди.

Керол засунула за ним шухляду.

— Не хропти! — весело наказала вона.

З-під протилежної койки почулося хихотіння.

— Бажаю вам приємних снів, — жартома дражнила їм Керол. — А я зараз приготую щось смачненьке для нас з Віллемом. Неслухняним діткам, у котрих немає паспортів їсти не дозволяється. — І Керол, весело сміючись, зачинила двері каюти й повернулася на палубу.

Величезні ворота відчинилися, ціла флотилія барж повільно рушила із шлюзу і, поступово набираючи швидкість, попрямувала до виходу з гавані. Віллем почекав, доки не вийшла остання баржа і, тільки-но змінився сигнальний вогник, повів «Норця» в дальній куток широченного шлюзу. Тут він зупинився біля стіни, і Керол, взявши канат, піднялася драбиною на набережну.

Передбачення Віллема справдилося. Митний урядовець пройшов набережною під дуговими ліхтарями і по драбині спустився на катер. Він узяв два поданих йому паспорти, уважно переглянув їх і сказав щось голландською мовою.

— Він питає, чи нас тільки двоє на катері, і я відповів йому «так», — з невинним виразом на обличчі пояснив Віллем.

Урядовець ще раз подивився на паспорти і знову щось питав. Віллем довго пояснював йому. Керол почала нервувати, хоч намагалася триматись так, ніби це її зовсім не обходило.

— Він питає, чому на катері англійський прапор, якщо ти новозеландка, а я — голландець. Я відповів, що мене найняли за шкіпера, а твої батьки поїхали до Антверпена у справах. Ми зустрінемося з ними в Дордрехті, адже так?

— Так, так, — поспішила згодитися Керол, киваючи урядовцеві головою.

Помітно було, що урядовець усе ще вагається. Окинувши поглядом палубу, він побачив люк. Керол люб'язно кинулася відкривати його, а Віллем залишився на палубі біля стернової рубки.

Урядовець спустився трапом, і Керол увімкнула світло в камбузі. Він тільки на мить заглянув у нього і пішов до носової каюти. Там відчинив підвісну шафу, а потім глянув на койки й розкидані на них речі. На щастя, в каюті не валялося жодної хлоп'ячої речі. А втім, пара коротеньких штанців таки лежала на видноті. Керол нишком схопила їх і сховала за спину. Решта речей належала Пітерові і цілком могла зійти за одяг дорослої людини.

— Ваш батько в Антверпені? — метнувши на Керол погляд, спитав урядовець.

— Так. У справах.

— Яких саме?

Раптом Керол сяйнула в голові смілива думка. Вона показала на шухляду, за якою причаївся Пітер. Урядовець нахилився й висунув її. Почувши цей шум, троє безпаспортних у схованці навіть дихати перестали з переляку. Жбурнувши штанці на стілець і сівши на них, Керол схилилась над шухлядою і витягла звідти папку з поштовим папером. Вона дістала один аркуш, показала на надрукований вгорі напис і приклала палець до губ. Це справило блискавичне враження.

— О! Ваш батько ловить злочинців?

— Так. —