Янові скарби - Роджер Пілкінгтон
Повернувшись на катер, Пітер наповнив бак бензином і радісно відзначив, що пальне тут значно дешевше, ніж в Англії. Відтак, залишивши дівчаток на катері, він прогулявся по набережній до шлюзу. Відплив досяг найнижчого рівня, і в короткому каналі — від шлюзових воріт до головного фарватеру — майже не було води. За дві-три милі видно було далекий протилежний берег. Десятки різних суден повільно пливли вгору і вниз широким гирлом Шельди.
— Є якийсь улов, Майкле? — неуважно спитав Пітер, стоячи на шлюзових воротах.
— Нема, але буде, — впевнено відповів Майкл.
Пітер постояв ще трохи, мовчки дивлячись над водним простором у далечінь. Десь там, за річкою, лежить Дордрехт, але він повинен визнати, що навіть найменшого уявлення не має, яким шляхом повернути, коли вони вийдуть з гавані; до того ж доведеться пливти в непроглядній пітьмі, і це ще більше пригнічувало його. Оглядаючи баржі, він ішов назад до басейну і міркував, у кого б тут розпитати дорогу. З деяких барж, коли він проходив мимо, на нього люто гавкали собаки, з інших, де видно було величезні стернові колеса, його проводжали байдужі погляди дітей.
— Ти англієць, еге?
Пітер здригнувся, сподіваючись побачити перед собою урядовця з митниці або поліцейського. Але голос належав червоновидому шкіперові з баржі, що стояв на набережній позад нього.
— Так, — відповів Пітер трохи винуватим тоном. — Он там наш катер. Ми йдемо в Дордрехт.
— А-а! Дорогу знаєте?
— Ні.
Шкіпер по-дружньому усміхнувся Пітерові. Найперше він заходився розповідати, що плавав на багатьох британських вантажних суднах, а під час війни служив у голландському військово-морському флоті в Англії. І лиш потім повів мову про те, що найбільше цікавило Пітера.
— Дорогу знайти неважко. В шлюзі буде повно суден, мабуть, не менше двадцяти. Вони вийдуть з нього опівночі. А ти не відставай від них, зрозумів? Вибравшись із гавані, деякі з них повернуть ліворуч — до Флісінгена. Але більшість піде праворуч — до Дордрехта чи Антверпена. Ті, що прямують до Антверпена, піднімаються річкою вгору чотири чи п'ять годин. А ті, що до Дордрехта, йдуть півтори години до Південно-Бевеландського каналу. Оцим шляхом ти й підеш. Я теж туди пливу. Бачиш, он там стоїть моя баржа «Двоє братів».
Подякувавши шкіперові, Пітер спитав, чи можна йому йти слідом за його баржею.
— Я пришлю до вас сина — він доведе катер до каналу. Дорогу він знає і вхід до каналу теж. Він також говорить по-англійськи — під час війни учився в Англії, у Портсмуті. Мабуть, краще, щоб він довів вас до самого Дордрехта.
Ця пропозиція підбадьорила Пітера, і він задоволено прийняв її. Домовилися, що за кілька хвилин до одинадцятої, коли має відчинятися шлюз, Віллем прибуде на «Норець».
— Отже, до вечора, — сказав капітан баржі, подаючи руку.
— До вечора, — потис йому руку Пітер. Він поспішив на «Норець» у значно бадьорішому настрої, ніж коли йшов звідти.
Керол дуже зраділа звістці про допомогу, але Джіл сприйняла її з сумнівом.
— Моряки теж пропонували нам допомогу, — нагадала вона Пітерові, — і ти знаєш, що з того вийшло.
Пітерові й на думку не спало, що він може повторити попередню помилку. Проте він був певен, що голландець не обманює його, і прямо сказав про це.
— Але звідки ти можеш знати?
— Я просто відчуваю, що це неможливо, — наполягав Пітер.
— Минулого разу ти те ж саме відчував, — дорікнула йому Джіл.
— Вони не можуть бути шахраями, — втрутилася Керол. — Якщо у них є баржа, то це, певне, баржовики.
— Ну, гаразд, — мовила Джіл. — Тільки щоб потім не казали, що я вас не попереджала.
Пітер помовчав.
— Ми всі потомилися, — сказав він по хвилі. — Нам усім треба трохи відпочити, бо принаймні половину ночі доведеться бути на ногах. Хто збігає за Майклом?
— Я, — зголосилася Керол. — По-моєму, це гарна думка — всім трохи поспати. Нам не стане сили розшукувати скарби, якщо ми ледве ноги волочитимемо.
На «Норці» було спокійно аж до пів на одинадцяту, коли Керол розбудив чийсь голос з берега. Вона схопилася з койки і виглянула в ілюмінатор. То доглядач прийшов попередити, що скоро розведе міст, щоб пропустити судна з шлюзу. Керол розбудила решту, і невдовзі діти, значно бадьоріші, із свіжими після сну силами, взялися кожен своїх обов'язків. Навколо них поступово пожвавлювалося життя: на баржах один по одному зачахкали потужні мотори, і канал весело поцяткували ходові вогні суден.
Услід за гуркотом, скреготом почувся брязкіт сталі — то крила мосту роз'єдналися і піднялися вгору, а червоні сигнальні вогні на ньому змінилися зеленими.
Пітер запустив мотор і засвітив ходові вогні. Ту ж мить з носа баржі, навантаженої цеглою, почулося бадьоре «Агов!» — то Віллем прибув для виконання своїх обов'язків.
З'ясувалося, що син шкіпера лиш на рік чи два старший від Пітера. Це був худорлявий, але сильний хлопець з білявим волоссям, гладенько зачесаним назад. Одягнений він був у синій светр поверх яскравої картатої сорочки.
Віллем, певне, зрадів, що йому випала нагода бути за лоцмана на катері, і невдовзі почувався в стерновій рубці зовсім як удома. Його по черзі познайомили з кожним членом команди. Але ще більше захоплення викликав у нього чай, що Керол принесла до нього. Тим часом як Пітер виводив катер, щоб зайняти місце серед численних суден перед ворітьми шлюзу, Віллем жваво ділився своїми спогадами про Англію і про свої шкільні роки.
— Ми всі ще вчимося в школі, — сказав Майкл. — У нас — шкільна команда.
— Он як? А ваші батьки — хіба вони не з вами?
— Ні, — зізналася Джіл.
