Янові скарби - Роджер Пілкінгтон
— Пильнуй, хлопче! — застеріг Пітер, бо Віллем вів «Норця» прямо до самого краю фарватера. — Ти наскочиш на цей бакен, якщо не будеш обережний.
— Я знаю, — відказав Віллем і знову почав насвистувати, тримаючи всіх у напруженому чеканні.
Це був великий бакен з ліхтарем, що автоматично спалахував на ньому. Масивний, з металевою кліткою для ліхтаря, він підносився футів на вісім над водою. Бакен стояв трохи криво, бо течія нахилила його — вода вирувала навколо його основи. Віллем прямував просто на нього і підійшов майже впритул, але в останню мить, пропустивши бакен повз правий борт, так різко крутнув штурвал, повертаючи «Норця» навколо нього, що всю команду кинуло на стіну стернової рубки.
— Ну, що ти, Віллемо, — невдоволено почав був Пітер, але враз замовк, у. подиві роззявивши рота і витріщившись на бакен.
Решта теж помітили: на бакені над самою поверхнею води величезними білими літерами було позначено «КтКр».
— Отже, мова весь час ішла про бакен, а ми думали про «Апокрифи»! — вигукнув украй здивований Майкл.
— Еге ж, — відповів Віллем. — Про бакен. «Кт» — це скорочення слів «Кітін Мастгат» — таку назву має основна судноплавна протока між Дюйвеландом і Філіппсландом. А «Кр» означає «Крабен Крік» — невеличка затока, що відходить од неї убік. Бакен стоїть якраз на тому місці, де вони зливаються. — Він перевів мотор на малі оберти і зупинив гребний гвинт катера.
— Ти сказав — Крабен Крік? — перепитав Майкл. — У наступному вірші саме й згадується затока, в яку вони припливли кораблем. Оце вона й є! — Він аж пританцьовував від збудження.
— Ну, а далі? — Віллем чекав нових пояснень. — А що йде далі в записі?
— Кр3, — відповіла Джіл.
Віллем показав на ряд невеликих бакенів, що тяглись аж до берега.
— Один, два, три. «Кр3» — Крабен Крік, бакен номер три, — сказав Віллем. — Он він.
— Тоді негайно туди пливімо, — сказав Пітер. — Веди катер, Віллеме, ти знаєш тут фарватер.
На повній швидкості «Норець» увійшов у вузьку затоку, що омивала косу, звиваючися між болотистими берегами. У гарячковому збудженні члени команди привітали дикими криками, перший бакен з написом «Кр1».
— Жаль, що ви раніше не відкрили мені таємниці Янового запису, — сказав Віллем. — Я одразу впізнав би позначки бакенів.
— А якби тебе не було з нами, ми взагалі нічого б не узнали, — мовила Джіл. — Нам просто пощастило, що ти поїхав з нами.
— «Кр2»! — вигукнув Майкл, плеснувши в долоні. — Я звідси можу прочитати напис. Ще один бакен — і ми будемо на місці. Урра!
Усі завмерли в напруженому мовчанні, наче боялися, що третій бакен може якось обманути їх. Протягом кількох хвилин вони мчали до нього повним ходом, але виявилося, що бакен повернутий до них не тим боком, отже довелось обійти його, щоб побачити позначку. «Кр3» — можна було не сумніватися.
Пітер поклав руку Віллему на плече, ледь стримуючи шалене бажання обійняти його на радощах.
— Швидше, Керол! Читай далі! — Майкл мало не вищав від нетерпіння.
— «І сказав божий чоловік: «Куди вона впала?» А той показав йому те місце. І він відрубав кусок дерева й кинув туди, — і випливло залізо!..»
— Я не бачу ніякої палиці, — розчаровано мовила Джіл.
— Еге ж, — згодився Пітер, нишпорячи очима по мілинах та берегах, чи не знайдеться хоч якийсь стовп, жердина чи палиця. — Я теж нічого не бачу.
— Я здогадалась! — вигукнула Керол. — «І випливло залізо»! Та це ж бакен! Звичайно! Які ж ми дурні! Бакен! Хіба ви не розумієте — «залізо спливло»?
— Отже, скарби сховані всередині бакена, — задихаючись від хвилювання, мовив Майкл. — Ми на місці! Ми на місці!
— Ми таки добралися до місця, то правда, — погодився іі Пітер. — Але ти забуваєш, що є ще один вірш із вказівкою. — Він узяв у Джіл папірець. — «Чи левіафана потягнеш гачком, і йому язика стягнеш шнуром?» А той вірш пам'ятаєте? «Безодні їх позакривали, зійшли до глибин, як той камінь». Скарби тут, безперечно, але потоплені коло бакена. Нам лишається тільки якось підняти їх.
— Я підведу катер до бакена, — сказав Віллем. — А ти прив'яжеш його до кільця на верхівці.
Він повернув суденце проти течії й обережно підвів його до самого бакена. Пітер побіг на ніс і спочатку дав знак уповільнити хід, а потім — тримати катер на місці. Перехилившись через борт, Пітер приловчився просунути кінець линви крізь кільце на верхівці бакена і підтягнути до нього ніс «Норця».
— Доведеться, мабуть, якорем промацувати дно, — сказав він, коли всі прибігли до нього на ніс. — Іншого способу я не бачу.
— А я бачу, — сказала Керол і помчала на корму — Я пірну. — Вона зникла в каюті, зірвала з себе одяг і наділа купальний костюм. Коли прибігла на ніс, задихавшись від поспіху, то вже натягувала купальну шапочку.
— Яка тут глибина? — спитав Пітер.
— П'ять чи шість метрів за малої води, — відповів Віллем, — а тепер, може, й усі вісім.
— Це близько двадцяти п'яти футів, — підрахував Майкл. — Глибоченько!
— Мені байдуже — глибоко чи ні, — швидко сказала Керол. — В усякому разі, я спробую.
— Гляди, коли виринатимеш, щоб не потрапила під катер, — застеріг Пітер.
— Ні, я буду обережна.
Керол швидко ступила на борт, неглибоко пірнула, підпливла до бакена і, дриґнувши ногами в повітрі, зникла серед збитого нею шумовиння.
В напруженому чеканні минуло п'ять секунд… десять… п'ятнадцять… Нарешті Керол виринула майже біля самої корми «Норця».
— Я нічого не розгледіла! — відпльовуючись, крикнула вона. — Дуже далеко віднесло мене течією.
Вона попливла проти води і за кілька ярдів від бакена, перевернувшись догори йогами, ще раз пірнула.
Знову довгі секунди напруженого чекання… Але цього разу, щойно з'явившись на поверхні, Керол одразу ж замахала рукою.
— Вони тут, —
