Зачароване скло - Діана Вінн Джонс

 - Ні, це було б наступним, - сказав йому містер Аркрайт. – Ми не стали чекати на це. Те що ми вже отримали і так було достатньо погано – дивні шуми ззовні, навколо будинку, крики та котячі концерти та стукіт хвіртки, знову і знову. А діти весь час казали, що бачили дивні фігури, що пурхали. Ми не могли цього допустити.

 - Ми повинні були позбутися нього. Він лякав дітей, - пояснив містер Аркрайт. – Тож, ми попросили, щоб його забрали.

 - Тож, - Ендрю почав дивуватися, що тут відбувається, - коли точно Ейдан пішов?

 - Минулого понеділка, біля тижня тому, так, Мамо? – сказав містер Аркрайт.

 - А де він зараз? – запитав Ендрю.

 Обидва Аркрайти виглядали спантеличеними. Місіс Аркрайт, із сумнівом запропонувала:

 - Можете запитати у поліцейському відділку. Нам не потрібно цього знати, розумієте.

 - Але ви бачили як він уходив? – сказав Ендрю.

 Вони виглядали ще більше спантеличеними.

 - Гадаю, так, - сказав містер Аркрайт. – Але діти приходять та уходять, тут. Ви знаєте, як це буває. Чесно кажучи, я не пам’ятаю.

 Щось дуже дивне відбувається тут. Ендрю зробив один великий ковток зі своєї філіжанки. Так звана кава смакувала так само як і пахла. Він поставив філіжанку на стіл та встав.

 - Дуже вдячний за допомогу, - сердечно сказав він. – З вашого боку було дуже люб’язно витратити на мене свій час. Зараз я повинен іти.

 “Іти куди?”, запитав він сам себе, коли вийшов з хвіртки Аркрайтів. Єдиною зрозумілою річчю було те, що щось своєрідне трапилося тут, із кимось, кого можливо звали Едріаном. Ендрю роздумував чи бува не піти запитати поліцію. Він подумав, що таки повинен, або він наговорив брехні даремно…

 Почуття, що за ним спостерігають, інтенсивно, з’явилося як тільки він вийшов на вулицю.

 “Я маю піти додому”, вирішив Ендрю, потилиця якого вкрилася поколюванням. І цього разу він задасть Ейдану набагато більше питань. Він покрокував до головної дороги, де було більше шансів знайти таксі.

 Пронизливий голос, позаду нього прокричав:

 - Гей! Містере!

 Ендрю обернувся вчасно, щоб помітити маленького китайського хлопчика, який стрибнув із стіни Аркрайтів та гнався за ним. За нім слідувала менша, індуського вигляду, дівчинка. За нею рухалася маленька чорна дівчинка. У обох дівчаток волосся було підв’язане нагору червоними стрічками, що текли та розвивалися таким чином, ніби кинулися за хлопчиком.

 - Містере! Містере, зачекайте хвильку! – кричали вони.

 Всі троє задихаючись наблизилися до Ендрю та терміново подивились на нього.

 - Що таке? – запитав він.

 - Вони наговорили вам багато лайна, - важко дихав хлопчик, - про Ейдана. Навколо будинку були справжні штуки вночі. Їх було три групи.

 - Вони прийшли по Ейдана, - сказала азійська дівчинка. – Вони весь час кричали “Едріан!”. Всі неправильно називають його ім’я, але вони хотіли саме Ейдана.

 - Вони були інопланетяни, - додала чорна дівчинка. – Одна група мала щось схоже на антени на головах. У інших двох щось було натикано, що бовталося.

 - І вони не подобалися один іншому, - сказала азійська дівчинка. – Вони билися.

 - Дякую, - вдячно сказав Ендрю. – Дякую, за те що сказали мені. – Всі троє дітлахів були надзвичайно чистими та добре доглянутими. Очевидно, місіс Аркрайт виконувала чудову роботу, коли йшлося про фізичні потреби. – Вам було дуже страшно? Місіс Аркрайт сказала, що так.

 - Наче, - сказав хлопчик. – Це було більш захоплюючим, ніж будь-що інше. Насправді, дійсно наляканою була саме місіс Аркрайт.

 - Мей Чоу була налякана, - презирливо сказала чорна дівчинка.

 - Але вона маленька. Та дурна, - вказала інша дівчинка.

 - Але, - сказав китайський хлопчик, твердо дотримуючись суті питання, - вони неправильно сказали і щодо того як пішов Ейдан. Вони його не відіслали. Він втік.

 Обидві дівчинки закивали, стрічки розвивалися.

 - Він сказав нам, що піде, - сказала азійська дівчинка. – Він сказав, щоби ми не хвилювалися, і якщо він піде, інопланетяни залишать будинок у спокої. І вони залишили.

 - Ейдан був наляканий, - сказала чорна дівчинка. – його рот тремтів.

 - Ну, вони саме його хотіли вбити, - сказав хлопчик. – А поліція подумала, що це лише коти дралися!

 - А Ейдан вам сказав куди збирається… - почав Ендрю.

 Він замовчав. Дивна висока фігура з’явилася перед ними, ніби нізвідки. Вона була висотою біля восьми футів та явно не людською. Її струнке тіло було вкрите чимось, що виглядало як золоті обладунки, із – можливо – серпанковим фіолетовим плащем, що звисав з його плечей. Чи можливо це були крила? Ендрю виявив, що дивується. Він витріщився на високу, дивної форми голову істоти, увінчану золотими завитками та золотими завитками, що скручувалися на її тонкі щоки, і дивувався чи це шолом чи справжня голова істоти. Ще більш дивне обличчя дивилося з-під золотих кучерів, було точно як у містера Стока, тонке, перекошене та зле. Ще один двійник? Дивувався Ендрю, абсолютно приголомшений. Тут? У Лондоні?

 Всі троє дітлахів кинулися за Ендрю. Він відчував, як вони повисли на його піджаку позаду, поки Ендрю відчайдушно дивився навкруги, шукаючи допомогу. Але на тротуарах нікого не було. Автомобілі їздили туди-сюди по дорозі, але ніхто не дивився у їх напрямку.

 Нічого не залишалося окрім як витримати ці труднощі, подумав Ендрю. Він зняв окуляри. Його неозброєним очам істота здавалася ще дивнішою. Вона була як золотий скелет в оточені срібного німбу, хоча він все ще не вирішив чи був це плащ, чи крила.

 - Ну, чого ви хочете? – суворо запитав він.