Вітер у верболозі - Кеннет Грем

курив люльку й дивився перед собою. Поруч палало багаття з хмизу, над вогнем висів казанок, у якому щось клекотіло й булькотало, а над ним здіймалася легенька, але зваблива пара. Пахощі, гарячі, густі й розмаїті, поєднувалися, спліталися, клубочилися й утворювали єдиний, розкішний, неперевершений запах; то був наче дух самої Природи — сущої богині, матері всіх радощів та супокою, що прибрала відчутну подобу і явилася своїм дітям. Аж тепер Жаба зрозумів, що досі йому ще ні разу по-справжньому не дошкуляв голод. Те, що відчував він раніше, зранку, — було не більше, як легенька нудота. А це вже щось справжнє і незаперечне. Він пильно глянув на цигана, прикидаючи, що легше — побитися з ним чи влестити. Розмірковуючи, нюшив повітря і дивився на цигана, а той сидів курив і собі дивився на нього.

Потім циган вийняв люльку з рота й недбало кинув:

— Скільки хочеш за свого коня?

Жаба зовсім сторопів. Він не знав, що цигани над усе люблять торгувати кіньми і ніколи не пропускають такої нагоди. Не замислювався він і над тим, що їхню кочову халабуду має тягнути кінь. Не спадало йому на думку і те, що з цього коня можна мати якийсь зиск. Пропозиція цигана давала можливість досягти двох важливих для нього цілей — дзвінкої монети та ситного обіду.

— Що? — сказав він. — Щоб я продавала свого красеня коника? Е, ні, про це не може бути й мови. Хто ж розвозитиме щотижня випрану білизну моїм клієнтам? Та я і сама люблю свого коня. І він у мені душі не чує.

— А ти полюби осла, — порадив циган. — Так дехто робить.

— Невже не бачиш, — вів далі Жаба, — що мій чудовий кінь не про твою честь? Він, щоб ти знав, чистої породи, з одного боку; тільки не з того, куди ти дивишся... Його визнано Призовою Шкапою, от... Свого часу... Тоді ще ти його не бачив, але це й тепер видно, і ти можеш легко впевнитися у цьому, якщо хоч трохи тямиш у конях. Ні, поки що про це й думати не варто. А проте, скільки б ти дав за цього красеня, мого коника?

Циган оглянув коня, а тоді не менш пильно Жабу й знову подивився на коня.

— Шилінг за ногу, — кинув і повернувся спиною. Він і далі смалив свою люльку, втупивши очі кудись у безвість, й намагався вдавати, що йому до того байдужісінько.

— Один шилінг за одну ногу? — скрикнув Жаба. — Коли твоя ласка, я трохи подумаю — скільки ж це вийде.

Жаба стрибнув на землю, а коня пустив пастися. Потім сів біля цигана й почав рахувати на пальцях. Нарешті сказав:

— По шилінгу за ногу? То це ж виходить рівно чотири шилінги, не більше. Е, ні. Я й не подумаю віддати за чотири шилінги цього красеня.

— Гаразд, — мовив циган. — От що я зроблю. Дам тобі п’ять шилінгів, і це буде рівно на три з половиною шилінги більше, ніж варта ця худобина. Таке моє останнє слово.

Жаба замислився глибоко й надовго. Він був голодний, а в кишені — жодного пенса; до того ж не знав, де опинився, а додому ще далеко, і вороги, мабуть, досі шукають його. У такій скруті п’ять шилінгів — чималі гроші. З другого боку, це все-таки надто мало як за коня. Але знову ж, йому кінь дістався задарма, і що б за нього не дали — це зиск. І Жаба рішуче заявив:

— Слухай, цигане! Давай зробимо так, і це вже моє останнє слово. Ти даси мені шість з половиною шилінгів одразу. А крім того, на додачу нагодуєш мене, скільки я з’їм за одним присідом, звичайно, з отого твого казанка, смачні пахощі з якого так лоскочуть ніздрі. За це я пожертвую тобі свого молодого баского коня, а збрую та все інше на ньому віддаю задарма. Якщо тобі цього мало, то я іду собі... Є тут недалеко чоловік, що вже не один рік упрошує мене продати йому цього коня.

Циган аж зашкварчав од злості, буркнув, що іще кілька таких торгів, і він геть зубожіє. Але таки витяг із глибин своїх штанів засмальцьований парусиновий гаман і відрахував у Жабину лапу шість шилінгів і шість пенсів. Тоді зник на хвилину в халабуді й повернувся з великим залізним полумиском, ножем, виделкою та ложкою. Він нахилив казан, і в полумисок, забулькавши, потекло густе гаряче місиво. То була печеня — безперечно, найчудовіша в світі печеня з куріпок, фазанів, курчат, зайців, кроликів, павичок, цесарок та іншої смачної дичини. Жаба тремтячими лапами поставив полумисок собі на коліна й став жадібно їсти, а потім просив ще добавки, і циган не відмовляв йому. Жабі здавалося, що він ще ніколи в житті так смачно не обідав.

Натоптавшись печенею по саме нікуди, він підвівся, подякував циганові й ніжно попрощався з конем; а циган, який добре знав околицю, порадив, яким шляхом краще йти.

І Жаба знову вирушив у мандри в прегарному настрої. Це був уже зовсім інший Жаба, ніж годину тому. Сонце світило яскраво, мокре лахміття цілком висохло, в кишені знову дзвеніли грошенята. До дому, до друзів і повної безпеки було рукою подати, а головне — він добряче пообідав: страва була гаряча й поживна, отож почував себе дужим, безтурботним і самовпевненим.

Жаба весело чимчикував по дорозі, згадуючи свої пригоди — скільки доводилося тікати, а особливо те, що, коли все складалося для нього кепсько, він завжди умудрявся знайти якийсь вихід. Гордощі й пиха знову почали розпирати його. «Хо-хо! — сміявся він, задерши носа. — Он який я спритний Жаба! В усьому світі немає, певно, такого, хто міг би дорівнятися мені кмітливістю! Вороги кинули мене до в’язниці, яку з усіх боків охороняла варта, а всередині день і ніч чатувала сторожа, та я завдяки своїм винятковим здібностям і гідній подиву відвазі обвів їх круг пальця. Мене переслідували на паровозах поліцейські з револьверами, але я начхав на них усіх і, сміючись, зник у безвісті. Мене, на горе, кинула в канал жінка, така ж гладка, як і лиха. І що ж? Я виплив, забрав її коня і