Вітер у верболозі - Кеннет Грем
— А можна я постерную? — Жаба вже неабияк злякався. — Тоді ви зможете самі впоратися 3 тим пранням та й зробите це так, як вам подобається. А то я ще зіпсую щось чи недогоджу... Я більше маю справу з чоловічою білизною. Така вже особливість моєї пральні.
— Постернувати? — засміялася жінка. — Щоб добре правити баркою, теж потрібна практика. Та й нудне це діло, а я б хотіла розрадити вас. Ні, ви беріться до прання, без якого не уявляєте життя, а я вже стернуватиму — я на цьому знаюся. Не
позбавляйте мене можливості зробити вам щось приємне.
Вона таки загнала Жабу в глухий кут. Він уже метикував, як би йому чкурнути, але прикинув у думці, що до берега надто далеко — не дострибнеш, і з тугою скорився долі. «Якщо вже на те пішло, — в розпачі подумав він, — то, по-моєму, прати кожен дурень може!»
Він приніс із будки ночви, мило та інше начиння, навмання витяг з купи кілька речей, спробував пригадати, що йому доводилося випадково бачити крізь вікно пральні, й узявся до роботи.
Минуло довгих півгодини, з яких кожна хвилина тільки додавала Жабі люті. Те, що він витівав з білизною, аж ніяк не могло їй подобатись і піти на користь. Він пробував її ніжно гладити, ляскати долонями, бити кулаками, а вона у тих ночвах просто глумилася з нього, лишаючись усе такою ж брудною, наче їй був любий той первородний гріх. Раз чи два Жаба гарячково зиркав через плече на барківницю, але та, заклопотана стернуванням, дивилася тільки перед собою. У нього страшенно затерпла спина, а долоні й пальці геть поморщилися. А Жаба ж так пишався своїми пещеними лапками. Він пошепки бурмотів таку лайку, яка ніколи не зривалася з уст не тільки жодної прачки, а й жодної Жаби; разів з півсотні він ненароком упускав мило.
Зненацька вибух реготу змусив його випростатися й озирнутись. Барківниця, відхилившись назад, реготала так нестримно, аж по її щоках текли сльози.
— Я все наглядаю за тобою, — насилу видихнула вона. — Так і думала, що ти мене піддурюєш, надто вже пихато ти розповідала. Ну й прачка з тебе! Б’юся об заклад, що ти за все життя не випрала й ганчірки!
Запальність, що давно вже під’юджувала Жабу, тепер, підігріта злістю, вихлюпнулась через край, і він як з ланцюга зірвався.
— Ти, вульгарна, нікчемна гладухо! — загорлав він. — Як ти смієш отак говорити з тим, чийого і нігтя не варта! Прачка, овва! Знай же, хлопко, що перед тобою сам Жаба, славнозвісний, всіма шанований шляхетний Жаба! І хоч я зараз попав у скруту, але я не дозволю, щоб з мене насміхалася якась барківниця!
Жінка підсунулася ближче до Жаби, пильно зазирнула йому під очіпок і скрикнула:
— Он воно що! Чи ти ба! Бридка, огидна, смердюча Жаба! І де — в чудовій, чистій барді! Ні, цього я не потерплю нізащо в світі.
Вона на хвилину облишила стерно. Дужою, в ластовинні рукою схопила Жабу за передню лапу, а другою міцно стиснула задню. У Жаби потемніло в очах, барка метеликом пурхнула в небо, у вухах засвистів вітер, і Жаба відчув, що перевертом летить у повітрі.
Він гучно плюхнув у воду, яка була досить холодна, як на нього, але не настільки, щоб остудити гордий Жабин дух чи похитнути його рішучість. Пирхаючи, він випірнув на поверхню, а коли втер писок від ряски, то найперше побачив жінку на барці; віддаляючись, та дивилася на нього через плече й без упину реготала; і Жаба, відпльовуючись та кашляючи, присягнувся поквитатись із нею.
Він щодуху поплив до берега, хоч ситцеве плаття й заважало йому. А коли нарешті ступив на сухе, виявилося, що перед ним стрімкий берег і видертися на нього без сторонньої допомоги не так просто. Хвилину-другу перепочив, віддихавсь, а тоді підсмикнув мокру пелену й кинувся прожогом бігти за баркою, не тямлячись від обурення й жадоби помсти.
Жінка на барці все ще реготала, коли він порівнявся з нею.
— Прачко! Де твій рубель з качалкою? Прокачала б себе. А то б випрасувала собі пику та закучерявила патли — отоді зійшла б за шляхетного Жабу!
Жаба не забарився з відповіддю. Страшна помста, якої він жадав, полягала не в дешевій, пустій, багатослівній балаканині, хоч він був гострий на язик і мав про запас не одне дошкульне слово, щоб вилити злість.
Жаба прагнув іншої помсти і побачив її прямо перед собою. Він догнав коня, відчепив і відкинув линву, а сам миттю скочив йому на спину, вдарив ногами в боки і пустив учвал. Він мчав трохи вбік од берега, повернувши свого скакуна навпростець до просіки. А коли на мить оглянувся, побачив, що барка сіла на мілину біля протилежного берега, а жінка, люто вимахуючи руками, гукає: «Стій! Стій! Стій!»
— Цю пісню я вже чув, — засміявся Жаба, знову підострожив коня і шаленим кар’єром поскакав далі.
Кінь-бурлака, не дуже призвичаєний до перегонів, невдовзі затрюхав клусом, а тоді й зовсім пішов ступою, та Жабу це влаштовувало: він же, хоч би там що, їде, а барка — ні. Настрій у нього поліпшав, бо він утнув штуку, яку й сам вважав вельми спритною. Жаба задоволено трюхикав собі на коні під яскравим сонцем, вибираючи путівці та глухі стежки, а про те, що давно не їв, намагався не думати. Незабаром канал залишився далеко позаду.
Жаба проїхав верхи не одну милю. Від спеки його почала змагати дрімота. І коли кінь раптом зупинився й став скубати траву, сонний Жаба мало не впав. Він роззирнувся довкола й побачив, що виїхав на широке пустище, геть поросле ялівцем та ожиною. Неподалік стояла циганська халабуда, біля неї на перевернутому відрі сидів чоловік, зосереджено
