Вітер у верболозі - Кеннет Грем
— Прачка, аякже! — погордливо гукав він. — Хо-хо! Я — Жаба, ловець автомобілів, нищитель в’язниць, Жаба, для якого нема перешкод! Сидіть нишком, і ви узнаєте, що то справжня їзда, бо попали до рук славетного, неперевершеного, безстрашного Жаби!
Перелякано зойкаючи, всі у машині посхоплювалися й накинулись на нього.
— Хапайте його! — горлали вони. — Хапайте цього Жабу, лиходія, що вкрав наш автомобіль! В’яжіть його, закуйте в кайдани, тягніть до поліції! Геть несамовитого, небезпечного Жабу!
Куди там! Їм би подумати, їм би трохи розважити, їм би згадати, що спершу треба якось зупинити машину, а вже потім братися до Жаби. Легким поворотом керма Жаба спрямував машину на живопліт, що тягнувся вздовж дороги. Ривок, удар, і колеса автомобіля вже збивали мул у ставку, де напувають коней.
Жаба відчув, що летить у повітрі, стрімко, мов пущений із пращі, і плавно, як ластівка. Відчуття польоту йому подобалось, а сам лет тривав так довго, що він уже подумав, чи не виросли у нього крила, чи не став він Жабоптахом, коли зненацька гепнувся на спину в густу, м’яку лугову травицю. Він сів і побачив у ставку напівзатонулиий автомобіль; водій з пасажирами, плутаючись у довгих плащах, безпорадно борсались у воді.
Жаба хутко скочив на ноги і щодуху побіг навпростець, продираючись крізь чагарі, перестрибуючи канави, перетинаючи посіви, аж поки геть засапавсь і знесилів. Тоді пішов повільніше. А коли трохи віддихався і відчув здатність мислити, раптом захихотів, його чимдалі більше розбирав сміх, і, зрештою, він так зареготав, що впав під кущем.
— Ха-ха! — несамовито сміявся Жаба, сам не свій від утіхи. — І знову Жаба! Як завжди, моє зверху! Хто змусив їх, щоб підвезли?
Хто умудрився забратися на переднє сидіння, мовбито ковтнути свіжого повітря? Хто вмовив пустити його за кермо, начебто спробувати, чи зуміє він вести машину? Хто загнав їх до кінського ставка? Хто втік від них, весело і в доброму здоров’ї пролетівши в повітрі, а вони, вузьколобі, заздрісні, боягузливі гультяї, лишилися в болоті, де їм і місце? Та хто ж, як не Жаба! Розумний Жаба, могутній Жаба, незрівнянний Жаба!
І він заспівав нову пісеньку, заспівав урочисто й піднесено:
Гарне авто ледь повзло по дорозі,
Бо млявий шофер, наче баба!
Хто ж ту машину загнав у болото?
Спритний, кмітливий пан Жаба!
— Ой, який же я спритний! Який розумний, який спритний, який розу...
Ледве чутне тупотіння позаду змусило його озирнутися і... Ой, жах! Ой, нещастя! Ой, безвихідь!
Не так далеко від себе він побачив водія у шкіряних крагах і двох здоровенних сільських поліцейських. Вони щодуху мчали до нього!Бідолашний Жаба зірвався з місця і кинувся тікати. Серце мало не вискакувало йому з грудей.
— Ой, лишенько! — захлинувся він від страху. — Який же я осел! Чванькуватий, самовпевнений осел! Довихвалявся! Доспівався! Сидів отут і все патякав про себе! Ой, лихо! Ой, лихо! Ой, лишенько!
Він оглянувся і похолов од жаху — вони наздоганяли його! Пойнятий розпачем, Жаба рвонув ще дужче, а ті все наближалися, Він біг з останніх сил, але ж він товсте звірятко і ноги в нього короткі, — погоня з кожною хвилиною ставала все ближчою... Він уже чув за спиною їхнє дихання, вони мало не наступали йому на п’яти. І Жаба вже не дивився, куди біжить, мчав у нестямі навмання, тільки оглядався на переслідувачів, які настигали його. Зненацька під ногами у нього пропала земля, він заметляв лапками в повітрі і — шубовсть! — опинився у воді, в бистрому потоці, який поніс його з такою силою, що годі було опиратися; Жаба зрозумів, що з переляку плюхнувся просто в річку.
Він виринув на поверхню й спробував ухопитися за очеретину чи куговину, що росли під берегом, але швидка течія виривала їх у нього з пальців.
— Ой, лишенько! — зойкнув бідолашний Жаба. — Та щоб я ще колись викрадав автомобілі!.. Щоб іще коли співав чванливих пісень...
Тут він знову пішов під воду, захлинувся й виринув, кашляючи та відпльовуючись. І раптом побачив, що його несе до великої чорної діри у стрімкому березі, над самою головою; коли опинився проти неї, він дотягнувся лапкою і вчепився за край. Повільно і з неабияким зусиллям підтягнувся й нарешті спромігся спертися ліктями на край діри. Перепочив якусь хвилину, відсапуючись, бо геть знесилів.
Він ще чмихав і зітхав, коли, знічев’я заглянувши у діру, помітив раптом у її глибині щось маленьке й блискуче; воно блимало, мерехтіло й рухалося до нього. А як наблизилося, навколо того блиску поволі вималювалася мордочка, напрочуд знайома мордочка!
Брунатна, маленька, з вусами.
Поважна й округла, з охайними вушками і шовковистим хутром.
То був Водяний Щур!
Розділ 11 «І СЛЬОЗИ ЙОГО, НЕМОВ ДОЩ НАВЕСНІ...»
11Щур простягнув свою тендітну коричневу лапку, міцно вхопив Жабу за карк і щосили потягнув до себе; розкислий від води Жаба повільно перевалився через край нірки.
Незабаром він уже стояв у хаті, цілий та здоровий, щоправда, весь розцяцькований мулом з водоростями, яких не змивали струмки води, що стікали з нього, а проте радісний і веселий, як у давні безтурботні дні, бо опинився нарешті у домі справжнього друга — отож не треба вже більше тікати, вивертатися й переховуватись. Він міг уже скинути огидну личину, що так принижувала його гідність, і жити тепер як йому пристало.
— Ой Щурику! — закричав він. — Ти й не уявляєш, скільки зі мною всього було відтоді, як ми бачилися востаннє! Скільки страждань, скільки всякої халепи, і як мужньо я все те подолав! Тут тобі і втечі, і перевдягання, і різні хитрощі — але все було чудово задумано й блискуче здійснено. Сидів у в’язниці — вибрався з неї, аякже! Кинули мене в канал — виплив на берег! Украв коня — продав його за купу грошей! Обдурював усіх, кого тільки хотів, примушував їх робити те, що мені треба! О, я таки
Змінений рядок з поеми «Принцеса» англійського поета А. Теннісона (1809 - 1892):
Няні старенької ніжні пісні Чуло дитя уві сні й наяву —
І сльози її, немов дощ навесні:
«Люба дитинко, для тебе живу».
дуже спритний Жаба,
