Вітер у верболозі - Кеннет Грем
А Водяний Щур, заворожений, неспроможний вгамувати дрожу і хвилювання, відміряв із Мандрівником милю за милею. — через штормові затоки, через ущерть заповнені рейди, піщані банки у гирлах річок, до моря, а тоді вгору по звивистих річках, за крутими вигинами яких ховалися маленькі заклопотані містечка, і покинув мореплавця, тяжко зітхнувши, аж тоді, як той осів на тій безглуздій сухопутній фермі, про яку Щур і слухати не хотів.
На той час вони вже все з’їли, і гість повеселів, окріп, голос у нього теж зміцнів, а в очах засвітилися вогники, немов крихітні маячки. Він наповнив свій келих червоним променистим вином Півдня і, нахилившись до Водяного Щура, скоривши і погляд його, і єство, й душу, промовляв щиро й проникливо.
Очі ті мінилися, наче пошарована білою піною сіро-зеленава хвиля шалених північних морів; а в келиху палахкотів гарячий рубін, в якому, здавалося, втілилося саме серце Півдня, серце, що билося для нього, бо він мав відвагу відгукнутися на те пульсування. Ці здвоєні вогні, мерехтливий зелений та непорушний червоний, здолали Водяного Щура, міцно тримали його — скам’янілого, зачарованого, знесиленого. Світ за межами цих променів відступив кудись далеко й перестав існувати. І поточилася розмова, дивовижна розмова — а може, то був суцільний монолог, що часом звучав як пісня матросів, що піднімають з води важкий якір, як голосне гудіння вантів під натиском шаленого норд-осту, як спів рибалки, коли той витягує невід у надвечір’ї на тлі абрикосового неба, як акорди гітари й мандоліни з гондоли чи турецького каїка? Часом замість того співу лунав плач вітру, який спершу був жалісний, тоді, як дужчав вітер,
— гнівний та пронизливий, а потім наростав до скаженого завивання і знову спадав до легенького лопотіння у нап’ятих вітрилах. Заворожений, слухач, здавалося, чув усі ті звуки, а заразом і голодні нарікання чайки чи альбатроса, м’який гул знесиленої хвилі, шарудіння потривоженої гальки. Знову і знову переживаючи почуте, Щур із завмерлим серцем проходив разом із шукачами пригод безліч портових міст, брав участь у бійках, втечах, погонях, дружніх гулянках, любовних пригодах або підпливав до островів по скарби, рибалив у тих лагунах чи цілісінький день дрімав на гарячому білому піску. Почув він і розповідь про глибоководну риболовлю та про довжелезний, аж на милю, сріблястий невід; про раптові небезпеки, про гуркіт нищівної хвилі в темну безмісячну ніч, про високий ніс величезного лайнера, що раптово виринає з туману просто над тобою; про радість вертатися з плавання, про те, як корабель огинає мис, а гавань вітає його гірляндами вогнів; про юрби людей, що виходять назустріч: їх ще здалеку — ледве вимальовуються — видно на пірсі; про веселі вітальні вигуки й плюскіт перліня; і наостакок про нелегке сходження по крутих вузеньких вулицях до втішного світла, яке ллється з вікон крізь червоні завіски.
Коли нарешті Водяний Щур пробудився, йому здалося, що Мандрівник уже звівся на ноги, але говорить і досі, так само міцно тримаючи його своїми сірими, як море, очима.
— А тепер, — тихо мовив гість, — я знову рушаю в путь і йтиму на південний захід багато-багато довгих, нудних днів, доки зрештою опинюся в маленькому, непоказному прибережному місті, яке дуже добре знаю. Стрімкий схил веде до гавані. А від кожних дверей збігають униз кам’яні приступки, порослі великими жмутами рожевої валеріани, і спадають прямо в іскристу блакить води. На дамбі лежать маленькі човни, прив’язані до кілець або стовпчиків, розмальовані так само яскраво, як і ті, по яких я лазив ще малим; у припливних водах скидається кета, біля пристані шастають грайливі, блискотливі табунці макрелі, а з вікон удень і вночі видно великі пароплави, одні з них прямують у гавань, до місця стоянки, а інші — у відкрите море. Кораблі з усіх морських країн не оминають цей порт. Там у визначений час стане на якір і те судно, яке оберу я. Я не поспішатиму, а вичікуватиму й зволікатиму, поки той корабель, що мені найбільше підходить, виведений на глибоке місце, навантажений по вінця, націлений бушпритом з гавані, чатуватиме на мене. Я заберуся на борт у шлюпці або по тросу, а вранці мене розбудять пісні та біганина матросів, рипіння корби й веселий брязкіт якірного ланцюга. Ми піднімемо клівер та фок, і, коли судно набиратиме швидкості по курсу, а білі будиночки на березі поволі попливуть назад, — почнеться подорож! Огинаючи мис, корабель напне всі вітрила, а потім, коли накрениться під вітром на повороті, зелена морська хвиля гучним поштовхом у борт вкаже йому напрямок — на Південь!
І ти, ти теж прийдеш туди, мій юний брате, бо дні безповоротно минають, а Південь чекає на тебе. Зазнай же Великої Пригоди, прислухайся до поклику, поки не промайнула та хвилина! Тільки-но грюкнуть за тобою двері, ти ступиш лиш один щасливий крок уперед, і одразу вирвешся із старого життя, й поринеш у нове!
А згодом, коли мине вже чимало часу, ти, якщо захочеш, знову повернешся сюди, бо чашу вже буде випито до дна, а п’єсу зіграно до кінця; ти сядеш біля своєї тихої річки і розповідатимеш друзям безліч чудових історій. Ти можеш легко догнати мене на цій дорозі, бо молодий, а я вже в літах і ходжу повільно. Я не поспішатиму й озиратимусь; як би я хотів коли-небудь побачити тебе натхненного, з легким серцем і з відблиском Півдня в очах!
Голос віддалився і завмер, як завмирає, стає нечутним тонке дзижчання комахи, а Водяний Щур, застигши, широко розплющеними очима все вдивлявся в далеку цятку на білому тлі широкого шляху.
Він машинально підвівся і ретельно й неспішно поскладав усе в кошик. Повернувся додому, зібрав дещо з необхідних речей, узявши кілька особливо дорогих йому дрібничок, поклав у торбину; робив усе з неквапливою обачністю, рухався по кімнаті мов сновида і, розтуливши губи, дослухався до чогось. Тоді закинув торбу за спину, старанно вибрав міцний ціпок для мандрів і так само без поспіху, але й без вагання ступив на поріг, коли в дверях з’явився Кріт.
— Щурику, а куди це ти вирядився?
