Зачароване скло - Діана Вінн Джонс

очам жінка видавалася ще більше схожою на Тріксі, аж до її білявої зачіски. Її обличчя було такої ж форми і такі ж самі виразні блакитні очі, але її рот був підігнутий поганим характером, а на товстому обличчі були риси, які казали про погану натуру. Слово “двійник” проминуло у голові Ендрю та зробило його дуже-дуже обережним.

 - Чим я можу вам допомогти? – ввічливо запитав він.

 Жінка видерла з нагрудної кишені картку, швидко перед ним помахала та засунула назад, перш ніж Ендрю міг побачити, що то була за картка.

 - Мейбл Браун, - оголосила вона. – Шукаю Ендрю Крейга. Я соціальний працівник.

 “У соціального працівника ім’я Ейдана буде позначено правильно”, подумав Ендрю, якщо Ейдан був тим, кого вона шукала. А соціальні працівники носять уніформу? Ця уніформа була старою та тісною. Піджак, що виглядав майже офіційно, мабуть взяв на себе основну тяжку місію з застібання. Він неприродно напинався над масивними грудями Мейбл Браун.

 - У цьому будинку немає нікого, кого зовуть Ендрю Крейг, - правдиво сказав Ендрю. – Гадаю, ви помилилися адресою.

 Мейбл Браун опустила біляві брови та напівзакрила свої опуклі очі. В результаті з’явився отруйний погляд, повний люті та підозри. Вона пильно дивилася на Ендрю, поки витягала з щільної кишені пом’ятого блокнота. Вона сердито глянула на сторінки у блокноті.

 - Алан Крейк, - прочитала вона. – Едріан Гейнз, Еван Кін, Абель Крейн, Етан Грей. Він міг назвати будь-яке з цих імен. Він тут, чи ні?

 - Ні, - сказав Ендрю. – Нікого з такими іменами тут немає. Мене звати Ендрю Хоуп, і гадаю, ви переплутали когось зі мною. Як бачите, у мене немає потреби у соціальному працівникові. Ви помилилися адресою, мадам. Доброго ранку.

 Він рішуче зачинив вхідні двері перед носом Мейбл Браун та стояв перед ними, чистячи знову і знову окуляри, поки чекав на ознаки того, що жінка пішла геть. Він чув бурмотіння з того боку дверей. Воно було схоже на прокльони. Нарешті, після проміжку часу, який відчувався як десять хвилин, він почув важкі кроки, що похрумкали геть по під’їзній дорозі. Ендрю вихилився у вузьке вікно коридору, щоб переконатися. І там, до його полегшення, було видно як, важкою ходою, віддалялась Мейбл Браун, виглядаючи так, ніби її ступні ступали по різним сторонам широкої дошки. 

 - Уф! – сказав Ендрю, одягаючи окуляри, коли повертався до свого кабінету.

 - Хто це був? – яскраво запитала Сташ, виглядаючи з-за коробки, із цікавістю.

 - Хтось, хто шукає Ейдана, я гадаю, - сказав їй Ендрю. – Вона сказала, що вона його соціальний працівник, але не думаю, що це правда. Не думаю, що вони доручають людям із такою неприємною зовнішністю доглядати за дітьми. Принаймні, я сподіваюся, що вони цього не роблять. І вона навіть не знала як Ейдана правильно звати.

 Він увійшов до кабінету, коли комп’ютер видав ниюче зітхання та згас.

 - Сташ! – крикнув він.

 Сташ прийшла та подивилась. Вона нахилилася над Ендрю – що здалося йому дуже приємним – та спробувала це та інше. Врешті-решт, на екрані з’явилася заставка.

 - Нарешті! – сказала Сташ. – Я не розумію – здається це був якісь потужний сплеск.

 - Ця жінка…! – сказав Ендрю.

 Вони дивилися один на одного, майже ніс до носа. Ендрю зробив зусилля, щоб не схопити Сташ та не поцілувати її.

 - Тоді вона точно не соціальний працівник, - сказала Сташ. – З усією кількістю захисту, встановленою твоїм дідусем, комусь ворожому мала б знадобиться величезна потужність, щоб ступити хоча б на під’їзну доріжку. Встанови додаткові захисні чари. – Тоді, до розчарування Ендрю, вона пішла.

 Ендрю повернувся до роботи, намагаючись не думати про Сташ. Мейбл Браун зникла з його думок настільки, що він навіть не намагався згадати як накладати захисні чари. У нього були розпливчасті спогади про те, як йому не раз казав Джоселін треба це робити, але він був так зайнятий іншими думкам, що навіть не намагався згадати, що казав дідусь.

 Через пару годин, місіс Сток знову просунула голову у двері.

 - Тепер прийшла жінка-поліцейський, - сказала вона. – І прямо всередині приготування ланча. Щось може підгоріти, якщо ви не позбудетеся її швидко.

 Жінка-поліцейський була коротка, огрядна та похмура. Волосся під її капелюхом було коричневе і такого ж кольору були її очі. 

 - Містер Хоуп? – сказала вона. – WPC92 [29]. Я шукаю дванадцятирічного хлопця на ім’я Адам Грей. П’ять футів і два дюйми [30], коричневе волосся, носить окуляри, ніяких відмінних ознак. У нас є підстави вважати, що він прийшов у цей будинок.

 Ендрю зірвав окуляри. Обличчя WPC92 розплилося. Так само як і її уніформа. Вона стала затісною для неї та втратила свою поліцеськожіночність. Усередині плями її обличчя, Ендрю зміг виділити лише контури, які нагадували Тріксі. Він майже був впевнений, що Мейбл Браун та WPC92 були однією і тією самою особою. У них навіть був одинаків запах з-під пахв.

 - Ніхто на ім’я Адам Грей ніколи не приходив до цього будинку, - сказав він.

 - Ви певні? – вимагала жінка-поліцейський. – Це протизаконно – приховувати злочинця.

 - Злочинця? – Запитав Ендрю. – А який злочин?

 - Хлопець втік з Лондону із гаманцем у якому була, щонайменше, сотня фунтів, - відповіла WPC92, безбарвним, офіційним тоном.

 Раптово, з-за спини Ендрю одізвалася Сташ.

 - Про що ви говорите? Ми не укриваємо тут злочинців. Твій комп’ютер знову згас, - багатозначно додала вона Ендрю.

 - І я буду вдячна, якщо ви злізете з мого чистого порогу та припините приставати до професора! – сказала місіс Сток. Вона підійшла з іншого боку Ендрю, розмахуючи великим залізним черпаком.

 WPC92 здригнулася назад від черпака.

 - У вас будуть проблеми, - сказала вона, - погрози члену