Зачароване скло - Діана Вінн Джонс

 Серце Ейдана важко ударило. Раптово його очі стали гарячими та повними. Він виявив, що має встати.

 - У чому справа? – запитала Сташ.

 - Ці листи, - сказав Ейдан, вказуючи. – Вони від моєї Бабці.

 Сташ добре розуміла почуття Ейдана. Після того як померла її матір – коли Сташ була не набагато старша за Ейдана – бували часи, коли маленькі, дурні речі – як матусине улюблена підставка для яйця, або просто запах маминих парфумів – знову викликало відчуття втрати, ніби мама померла лише вчора. У ці часи, Сташ повинна була побути на самоті. Зазвичай, вона запиралася у спальні, часто протягом багатьох годин.

 - Хочеш вийти? – сказала вона Ейдану. – Іди. Я не заперечую.

 Ейдан кивнув та відсахнувся від дверей, а сльози котилися з-під окулярів униз. Сташ здивувала себе, також почавши плакати.

 Ейдан кинувся до вітальні, як до найкоротшого шляху назовні.

 - Мій Боже! – сказала місіс Сток, коли Ейдан пробирався крізь французьке вікно. – Що з тобою сталося?

 Ейдану не хотілося відповідати. Він наткнувся на газон та потім повз сарай для дров та через живопліт у поля за ним. Він зняв окуляри, але це не допомагало. З носа текло так само як і з очей, і у нього все ще не було носовичка. Він все ще міг бачити Бабцю, такою як вона була, із її обрізаними приказками та зазвичай – хіба що одна була похмура – як вона посміхалася, коли вимовляла їх. Він міг відчувати її запах, відчувати її форму, як у тих рідкісних випадках, коли вона обнімала його. Він міг чути її голос.

 І він більше ніколи не почує, не відчує чи не побачить її.

 Ейдан не міг собі пробачити. Він поводився так, ніби був на канікулах, веселився, помічав нові речі, грав у футбол, досліджував, жив поверхнево, та майже забув, що втратив Бабцю назавжди. Він ніколи навіть не казав їй, як сильно її любить. І зараз він більше нічого не зможе їй сказати. Він втратив її назавжди.

 - О, Бабця, Бабця! – ридав він, спотикаючись поміж корів Воллі Стока та ледь помічаючи їх. Коли він йшов цією дорогою із Ендрю, він, правду кажучи, був досить наляканий розміром корів та тим, як вони дивилися. Але зараз вони дивилися, а йому було байдуже. Бабця померла. Пішла. Зникла.

 Ейдан не був певен куди пішов після бродіння повз корів. Він блукав протягом годин, зі своїм стражданням, лише прагнучи побути на самоті. Коли його смуток трохи послабшав, він пішов до Мел Тампу на бродив там серед кущів.

 - Гроіл? – крикнув він, через деякий час. – Гроіл? – Він не зміг би винести зустрічі із кимось іншим, якщо вони співчували б йому. Але він подумав, що Гроіл, мабуть, не відчував би до нього шкоди. З Гроілом можна б було зустрітися.

 Але, як і раніше, там не було жодних ознак Гроіла. Ейдан спустився з пагорбу та побрів у напрямку лісу, думаючи про те, якщо бути чесним, що Сташ не співчувала йому. І Ендрю також. Але вони вдвох розуміли його почуття та були обережними, щоб не засмучувати його. Ейдан дуже хотів зустріти когось, хто не розумів. Когось хто був байдужий. Його друзі по футболу? Ні, вони будуть як Сташ чи Ендрю та – Гірше! – зніяковіють.

 Він брів по краю лісу. Припустимо, він піде углиб, до розбитої стіни та навмисно побіжить до Охоронця? Охоронець не схожий на співчутливого. І його пес не схожий. Існує велика можливість, що вони вб’ють його. Вони удвох моторошні. Якщо ще раз подумати, і ще раз і знову подумати – Ейдан не був певен чи хоче він бути вбитим. Він припустив, що був голодним, хоча йому здавалося, що він ніколи знову не захоче їсти, і він повернув з лісу. О, Бабця, Бабця!

 З лісу доносився нетерплячий гуркочучий шум. 

 Ейдан озирнувся навколо. Велика розмита фігура підскакувала та слідувала, серед дерев та чагарників, до нього. “Допоможіть! Це лев!”, подумав Ейдан. Воно безумовно виглядало як лев. Тварина була кольору лева, жовтуватого. Але потім створіння радісно загавкало і Ейдан зрозумів, що то був всього лише пес. Він підскакував та виламував собі шлях, крізь останні дерева та ледачо підійшов до Ейдана на довгих ногах, що шльопали по місцині, вуха летіли, великий рожевий язик висунувся з рота та хвіст пристрасно виляв.

 Насправді, лише цуценя, подумав Ейдан. 

 Пес підскочив до нього, задихаючись, радісно пхикав, поставив лапи на груди Ейдана та спробував лизнути його обличчя. Ейдан відвернувся та не міг стримати сміху. Його великий пухнастий хвіст виляв так сильно, що був схожий на пропелер. Ейдан виявив, що сміється і з цього також. Потім, цілком природно, Ейдан виявив, що стоїть на колінах у траві, обійнявши звіра, погладжуючи його шовковисті вуха та кажучи різні дурниці.

 - Як тебе звати? Ні – не відповідай. Я думаю – Рольф. Ти виглядаєш як Рольф. Ти великий, еге ж? Твій хвіст завжди викопаний вітряк? Кому ти належиш? Звідки ти прийшов? – У пса не було нашийника, але було зрозуміло, що він від когось втік. Кому б він не належав, його добре доглядали. Хоча його жовте хутро було повне колючок та підмаренника чіпкого, воно сяяло здоров’ям. Великий чорний ніс пса, коли він тикав ним у щоку Ейдана, був холодний та вологий, а зуби були білі та досконалі. Його великі коричневі очі, які радісно дивилися на Ейдана, були чисті та яскраві.

 Пес хотів гратися.

 Ейдан пішов до краю лісу, пошукати палицю для кидання. Пес рвонув повз нього, зник серед дерев та повернувся із старесеньким тенісним м’ячиком. Він уронив м’яча у Ейданових ніг, де опустився на прикрашені бахромою лікті та гавканням заохотив Ейдана. “Ось, дехто, хто не