Янові скарби - Роджер Пілкінгтон
— Купімо для мами оцю чудову мереживну хустинку, — запропонувала Джіл. — Якщо тільки вона не дуже дорога.
Але виявилося, що хустинка коштує зовсім дешево. За якихось двадцять франків старенька продала їм дуже гарну, витончену мереживну хустинку та ще й охоче погодилася взяти фунтову банкноту і дала їм решту бельгійськими франками.
Тим часом Майкл, мимохіть оглядаючи кімнату, помітив стару Біблію в шкіряній оправі, що лежала біля гасової лампи.
— Ця Біблія фламандською мовою? — спитав він, побачивши, що її надруковано не по-французьки.
— Ні, голландською, — відповіла йому жінка. — А ви вмієте читати по-голландськи?
— Ні. Але я знаю, що це Біблія. — Він обернувся до Пітера. — Перепишімо по-голландськи ті вірші, які ми не розуміємо. Я знаю, Біблія однакова будь-якою мовою, а все ж, може, в голландському тексті натрапимо на якийсь ключ до запису. В англійському ми могли й не помітити його.
— Як це — не помітити? — спитав Пітер. — А втім, шкоди від того не буде. — Він витяг блокнот і олівець. — Перепиши, якщо хочеш. Тут, у блокноті, є всі шифровані посилання.
Майкл перегорнув кілька сторінок Біблії.
— Так і є, — сказав він. — Бачиш, все збігається, я вже не кажу про номери віршів. Ось у цьому, наприклад, є слово «de duivel», очевидно, воно означає «диявол».
— Поклавши блокнота на стіл, Майкл заходився переписувати, старанно копіюючи кожне слово. Всі чекали, поки він скінчить, і спостерігали тим часом, як жінка плела мереживо.
Нарешті діти попрощалися зі старою мереживницею і невдовзі вийшли на велику площу, в одному кінці якої височіла дзвіниця; у вечірньому повітрі, лунали видзвонювані на ній гімни та народні мелодії. Навколо площі розмістилося чимало невеличких кафе. Обговоривши меню, вивішені біля дверей кожного з них, гості Керол уподобали кафе, що стояло на розі невеличкої бічної вулиці, увійшли до нього й посідали за круглим столиком біля вікна.
— Здаюся, — сказав Майкл, повертаючи Пітерові блокнот, який він весь час вивчав. — Ніякого ключа в голландському варіанті я не знайшов. Він ані трохи не кращий від того, що є у нас.
— А той сам по собі нічого не значить, — додала Джіл. — Все упирається у ті два записи, які здаються просто безглуздими. І записи з літерою «К» теж безглузді.
— Забудьмо хоч на цей вечір про шифр, — запропонував Пітер. — Ми — гості Керол і прийшли сюди втішатися життям.
Після морської подорожі Джіл почувалася не зовсім добре, отож замість ситої вечері вона замовила собі тільки каву і тістечко. Пітер, блискавично підрахувавши у думці всі ціни, зауважив, що справжня вечеря обійдеться надто дорого, і всі погодилися з ним. Але те, що вдома, в Англії, було б просто звичайною кавою з кексом, тут, у Брюгге, виявилося великими порціями смачних збитих вершків ї легенькими, як пух, тістечками.
— Перше ніж ми підемо звідси, я хочу виголосити промову, — урочисто мовила Керол. — Ось що я скажу: нам просто пощастило, що в нас такий чудовий шкіпер, котрий завжди знаходить вихід з будь-якої скрути.
— Браво! Браво! — закричав Майкл.
— Те ж саме я хотіла сказати і про нашого головного інженера, — вела далі Керол. — Адже це Майкл визначив, що у нас скінчився бензин.
— А ще ми маємо добрячого кухаря — це Джіл, — втрутився Майкл. — Добра, мила солонина!
— А який же чин у Керол? — спитала Джіл.
— Вона — пасажир.
— Е ні, — заперечив Пітер. — Вона… У кого будуть які пропозиції?
— Старший помічник капітана, — відповіла Джіл. — І тоді всі найважливіші посади у нас будуть розподілені.
У чудовому настрої діти йшли бруківкою до катера і невдовзі вже міцно спали на своїх койках. І лиш наступного ранку, тільки-но в шлюзі почало прокидатися життя, їх розбудило важке чахкання моторів на баржах. Свіжі й бадьорі, діти зійшли на палубу, і коли після сьомої години перша вервечка суден, що прямували течією вгору, повільно рушила у великий круглий шлюз, вони були готові зайняти серед них своє місце.
Подорож до Гента виявилася не дуже цікавою — миля за милею канал тягся через низовину, до того ж краєвид раз у раз затуляли високі насипні береги. Довго доводилося чекати, поки розведуть численні мости, а тому на околицю Гента прибули вже після полудня. Ліворуч вони побачили величезний міст, під ним, як показувала Пітерова карта, йшов бічний канал, який сполучався з судноплавним нижче шлюзу. Пітер повернув каналом і після кількох стоянок біля розвідних мостів вони підійшли до шлюзу з низькими кам'яними стінами. Поки чекали, коли спаде вода в шлюзі, Майкл із шланга на шлюзовій стіні наповнив цистерни водою, а Керол і Джіл скористалися нагодою, щоб купити хліб і масло в крамничках на набережній.
Доки вибралися з Гента, згаяли чимало часу. Треба було пройти шлюз, за ним виявився шосейний міст. Потім ще один міст — залізничний: довелося чекати цілу годину, поки його розвели, а далі знову шосейний. Це була дуже цікава споруда на понтонах: щоб пропустити судна, буксири відтягали їх у різні сторони. А коли всі ці перешкоди опинилися позаду, перед ними відкрився величезний канал, по правому березі якого тяглися доки, де розвантажували й навантажували великі океанські судна.
— Цей канал не менш як удвічі ширший від Темзи, хоч це всього лиш канал, — в захопленні мовив Майкл. — Порівнюючи з ним, канал у Ріджент-парку здається просто рівчаком. Тут ми швидко підемо вперед.
У наступному місті їх знову затримали біля другого понтонного мосту. Коли вони минули його, Пітер подивився на свою карту.
— До кордону лишилося всього чотири кілометри, — мовив він. — Це приблизно дві з половиною милі.
— Нас там не затримають, як ти вважаєш? — спитала Джіл.
