Янові скарби - Роджер Пілкінгтон

— Але ж нам треба десь роздобути пальне? — наполягала Джіл.

— Бензину вистачить до Остенде, а може, й далі. Я вже підрахував.

— Прямуймо далі, — мовила Керол. — Треба швидше дістатися до скарбів.

— Якби ж то ми знали, де вони, — зауважила Джіл.

Наступна хвиля, піднявши високо корму, кинула «Норця» вперед, і всім довелося хапатися за що попало. Гвинт вийшов з води і закрутився в повітрі на холостому ходу.

— Далеко ще до Остенде? — у відчаї спитала Джіл.

— Всього лиш десять миль, — відповів Майкл.

— Ми будемо там приблизно через годину, — додав Пітер.

Джіл помовчала якусь мить, а потім не витримала:

— Пітере, а ти певен, що пливти зараз безпечно?

— Безпечно? Звичайно, певен. «Норець» збудовано для плавання на морі.

— По-моєму, йти до Остенде — правильна пропозиція, — сказала Керол. — Ми там зможемо переждати, якщо погода ще погіршає, еге ж?

— Звісно, — погодився Пітер. — Але я сподіваюся, що незабаром усе вщухне.

Зненацька вітер подужчав, ще шаленіше розбурхалися хвилі, і одна з них, завихрившись над катером, з такою силою вдарила по кормовому підзорі, аж «Норцем» трусонуло від корми до носа. Зелена вода хлинула на вузький місток вздовж бортів, бризки хлюпнули на задній стіну кормової рубки.

— Це поки що була найбільша хвиля, — зауважив Майкл.

Несподівано ринув дощ, затягнувши все навколо густою завісою. Пітер по компасу вів катер тим же курсом. Землі зовсім не було видно. Це не подобалося Пітерові, але за одну полегкість він був вдячний зливі.

— Гляньте! — крикнув він. — Дощ збив хвилі.

За їхнім суденцем вже не громадилися височенні сердиті вали, прибита зливою поверхня моря якось дивно піднімалася й опускалася.

— Здається, дощ не скоро вщухне, — полегшено зітхнувши, сказала Джіл. — Не подобається мені розбурхане море.

Злива не припинялася майже годину, і Пітер почав уже тривожитися. Він не знав певно, де вони перебувають, і боявся проминути Остенде, хоча далі, миль за дванадцять, уздовж берега, на карті було позначено Зебрюгге. Його непокоїло також, чи не надто близько вони йдуть від берега.

— Дивіться вперед і праворуч, — наказав він, вглядаючись крізь мокре від дощу скло. — Як тільки помітите щось, одразу ж кажіть мені. Здається, ми вже наближає…

Він урвав на півслові, бо почулися перебої в моторі. Узявшися за дросель, Пітер кілька разів з силою то відсував, то засував заслінку. Мотор зачахкав на якусь секунду, кашлянув і затих.

Діти з тривогою, хоч і намагалися не виказувати її, перезирнулися.

— Що сталося, Пітере? — спитала Джіл, силкуючись говорити спокійно.

— Не знаю. Може, що…

— Точно так зачахкав мотор біля Марлоу, коли у нас вийшов бензин, — пояснив Майкл тоном бувалої людини. — Можу побитися об заклад — і зараз те саме сталося.

— Піду подивлюся.

Пітер рушив до дверей.

— Пітере, не виходь з рубки, — у відчаї крикнула Керол. — Тебе може змити за борт.

«Норець» у дрейфі незграбно хитався і перевалювався з боку на бік.

— Я буду обережний.

Пітер з силою прочинив двері й, хапаючись за поручні, крок за кроком пробрався на корму і зник у кормовому люці. В напруженому чеканні минали хвилина за хвилиною.

Коли Пітер знову з'явився на палубі, ще до того, як він, заточуючись, увесь мокрий від дощу увійшов до рубки, по його стривоженому обличчю вони все зрозуміли.

— Кінчилося пальне, — коротко оголосив він. — Коли ми кружляли навколо того буя, то спалили бензину більше, ніж я думав.

— Що ж тепер буде? — Джіл навіть не приховувала свого страху.

— Киньмо якір, — запропонував Майкл.

Пітер похитав головою.

— У нас короткий якірний ланцюг.

— А чи не можна доточити його канатами або ще чимось? — Керол намагалася говорити спокійно.

— На жаль, ми лишили канати в Рамсгіті, — криво усміхнувшись, нагадав їй Пітер.

— Попросімо сигналом допомогу, — сказав Майкл.

— Як саме?

— Я знаю як! Сиреною. Подамо сигнал «SOS» азбукою Морзе, — мовила Керол.

— Можна було б, — подумавши, згодився Пітер. — Тільки…

— Що «тільки»? — Джіл вся напружилася в тривозі.

— Тільки за допомогу доведеться платити, і платити немало. А ми не можемо собі цього дозволити.

— Гляньте! — показав Майкл у вікно, яке виходило на корму. Крізь завісу дощу, що вже почав ущухати, за високою стіною набережної невиразно проступали контури великих будівель.

— Як же так?..

— Це легко пояснити, — глянувши на компас, сказав Пітер. — Ми проминули Остенде, от і все.

— А зараз припливна течія відносить нас назад, — додав Майкл.

Нараз Пітер зблід. З правого вікна на відстані не більше трьохсот ярдів він помітив обриси пірса. Якщо Майкл має рацію, то вітер і течія несуть їх прямо на нього. Він швидко зважив усе — не можна було гаяти жодної миті.

— Майкле, ми з тобою зараз спустимо ялик.

— Але ж, Пітере, це небезпечно! — закричала Джіл.

— Ми повинні. Це наш єдиний порятунок. Керол і Джіл, ви зв'яжете усі короткі линви, закріпите їх на носі катера і кинете нам кінець. І залишайтеся на палубі. Чіпляйтеся за що можна, як завгодно тримайтеся, але будьте готові кинути якір за борт, тільки-но я крикну. Ми повинні на буксирі відвести «Норця» од пірса, інакше він розіб'ється на друзки.

Дівчата зрозуміли, що Пітер має слушність, і кинулися виконувати його наказ. Пітер з Майклом насилу добралися до корми. Тримаючись однією рукою за шлюп-балку, Пітер другою розв'язав вірьовки на брезенті, що вкривав ялик. Він допоміг Майклові забратись у човник, але не знімав ялика з підставок, щоб той не розбився об надбудови на палубі. Тим часом Керол