Щедрий вечір - Михайло Опанасович Стельмах

як півбубона, і напівкруглих, і тих, що починалися вигином, а закінчувалися дужкою, і таких, мов перевернута голова бика, і зовсім ріжкастих. На що вже дівчата ― і тих спокусила мода: дарма що вони тоді ще не носили штанів, все одно деякі придумали галіфе на рукавах сорочок: починалося воно прямісінько від чохлів і зникало, не доходячи до пліч. Правда, це галіфе не було таким пишним, як у парубоцтва, але й воно викликало заздрість чи зневагу у тих, яким літа не дозволяли ганятися за модою.

То що після таких кравецьких новацій мусив робити я? Теж канючити галіфе. На це мати обміряла мене насмішкуватим поглядом і відповіла:

― Гарний ти і без галіфе, такий уже гарний, що далі нікуди.

Я пропустив характеристику повз вуха.

― А в галіфе, мабуть, ще кращий буду. Ось самі подивитесь.

― З мене досить і такого вариводи, ― чогось не бажалося матері, щоб я став кращим.

― Так уже, мамо, хочеться того галіфе...

― А дубового сала чи березової каші не хочеться? Он краще побіжи хопти нарви.

― А галіфе пошиєте?

― Як тобі шити: упоперек чи повздовж спини?..

― Хіба ж галіфе на спину шиється... ― ще не здаюся я.

― Можна й на спину, аби витримала вона, ― і насмішкувато, і журно посміхається мати.

Видать, мода не дуже хвилювала її, і я згодом змирився, що розживуся на галіфе, коли матиму в руках своє ремесло і копійку. І раптом таке свято перед самим різдвом!

Прокидаюся вранці, кидаюсь до одежинки ― і сам собі не вірю: на всю нашу скриню розкапустилось галіфе, і не просто з полотна, а до синього блиску нафарбоване бузиновим соком. Таке галіфе здалеку може зійти і за крамне! А чорні поворозки на ньому ― із справжнісінької "чортової шкіри", що навіть дорослим іде на святешні штани.

― Ну, як воно, сину? ― обертається од печі мати.

― Ой спасибі, мамочко... Як же ви без мірки?

― А що там міряти в тобі: шкірку та дірку? Вузькі будуть ― розтягнемо, широкі ― підшиємо, довгі ― на виріст підуть.

От як тоді в селі дивилися на моду, головне було, ― чи то в одежинці, чи то у взутті, ― міцність.

― Приміряти можна?

― Та вдягайся. Сьогодні у них і в школу підеш. А ввечері, як захочеш, комусь вечерю понесеш.

― Я до дядька Себастіяна піду.

― Ох і надокучаєш ти йому.

― Це я чую тільки од вас, а не від нього.

― Можна й до дядька Себастіяна. Одягайся.

Аби ж ви знали, як приємно зашелестіло галіфе в моїх руках, як повіяло на мене весняною м'ятою, а поворозки заворушилися, наче живі. Одягнув я галіфе, одразу підріс і покращав сам собі.

― Як воно, мамо?

― Та, здається, нічого. Тільки наче одна галіфина трохи меншою вийшла.

― Таки справді менша.

― То я підріжу більшу.

― Е, ні, ще знову не вгадаєте. Я краще меншу буду потроху розтягувати.

― Розтягуй, як не маєш іншої роботи.

Доки мати готувала королівське снідання ― картоплю-нелупку, я зосереджено вовтузився біля галіфе, розтягаючи його і пальцями ззовні, і кулаком зсередини. Те, що воно було пошите трохи не так, не дуже бентежило мене.

В школі моє галіфе помітили і сторож, і учні, і вчителька. Учні вітали нову одяганку сміхом, різними вигуками і підняли мене на ура; учителька ж посміхнулась і схвально кивнула головою, а сторож назвав мене кавалером і на якийсь час притьмарив мою радість. Це ж треба видумати ось таке паскудне слово! Зате Люба аж охнула, коли побачила мою обновку:

― Прямо як городське!

― А чого ж, ― запишався я, поправляючи меншу половину.

― Ти в ньому і на ковзанку десь-то не підеш?

― Піду.

― Е?

― Хіба воно мене родило?

― Не побоїшся замастити?

― Пусте, ― кажу так, наче мені щодня доводиться ходити в обновці. ― Ти прийдеш на леваду?

― А даси ковзани?

― Як дуже попросиш, дам, бо хто ж буде лід орати носом!

― І чого б я ото пишалась, хоча й у галіфе, ― в'їла Люба і кинулась до дівчат.

Після школи, вибравши слушну хвилинку, я тайкома од батьків чкурнув на ковзанку. І що дивно, ― ідучи селом, я теж метляв незастебнутою свитинкою, щоб усі бачили моє галіфе. Тепер я розумів Юхрима Бабенка, як йому хотілось похвалитися своєю австрійською та англійською одежиною.

Обновку помічали люди, дивувались, казали, що вона дуже личить навіть такому отрясі, як я. А мене гордощі все підносили й підносили вгору, і я вже залітав у той час, коли буду вчителем і доскочу аж сукняного галіфе. Що тоді скаже наш сторож?

На ковзанці вже гамірно, мов на ярмарку. І як тут не вививається малеча, і на чому вона тільки не катається: все в неї є, окрім фабричних ковзанів. А саморобки тут зібралися такі, яких тепер уже ніде не побачиш. Але й на них усі веселооко зустрічають свою волю. А коли хто й упаде, його одразу ж притрушує безтурботний сміх.

Я стаю на свої фасонисті, дротом підперезані ковзани і рвучко відштовхуюсь гострим шпенем. Піді мною одразу писнув, зашипів лід, а біля вух обізвався вітрець.

"Здоров, шибенику!" ― в думках вітаюся з ним і знову шпенем та шпенем у лід ― і вперед-уперед, та пригинцем, от так, щоб сльоза набігала на очі, а вітер лишався позаду. Спробуй дожени! Тільки