Щедрий вечір - Михайло Опанасович Стельмах
А мені в очах меншає день і збільшуються квіти на її хустці. Понад берегом, а потім городами помчали ми в село. І вже недалеко від Любиної оселі я завагався:
― А що скажуть твої батьки?
― Батько зараз у лісі, а мама скажуть, щоб ти ліз на піч і не журився, ― передала мамин голос.
Зовсім захекані й знесилені, ми добралися до Любиного дворища, посеред якого стояла лісова кізочка. Побачивши незнайомого, вона, мов тінь, майнула й зникла в оборі. Тільки ми розчинили хатні двері, як нас обдали пахощі сіна, узвару, свіжоспеченого хліба і яблук.
"Це ж кому святий вечір, а комусь ― грішна купіль", ― знічений, задубілий, зупиняюся в куточку біля судника, а невірні ноги починають бити дрижаки.
― Ой смутку мій, що з тобою, дитино?! ― мов крильми, майнула білими в квітах рукавами чорнява молодиця, на мить застигла посеред хати і злякано запитала в Люби: ― Ви в ополонку вскочили? ― Потім квіти на її рукавах опали, охопили мене. Я опинився посеред хати, залишаючи за собою брудні сліди і патьоки.
З печі виглянуло і з того дива заплакало ув'язане білоголове, мов кульбаба, дитинча. Ви, певне, і не знаєте, як ото колись прив'язували малечу? Ненастанна праця навчила наших батьків робити це просто й хитромудре: у сволок увірчувалось кільце, до нього чіпляли мотуз, другий кінець перекидали за комин і так ув'язували, під пахви дитину, щоб вона могла гарцювати по всій печі, але не впасти з неї.
А тим часом тітка Оляна спритно скидає з мене свитинку, чоботи, сорочку, підштовхує у плечі до лежанки, і я не стямлююсь, як опиняюсь у півтемряві на печі в кумпанії з наляканою кульбабкою.
― Скидай, дитино, штанці та насухо витрися рушником.
Соромлячись, я скидаю своє пожалюгідніле галіфе, а тітка Оляна одразу жахається і сплескує руками:
― Ой, пропали ж твої ніженьки, дитино! І що ти робитимеш у білому світі? ― заголосила вона і цвітом на рукавах прикрила обличчя.
Глянув я на свої ноги і теж перелякався: вони були темні, аж чорні. От що робить з людиною мороз. І так мені стало жаль себе, що повіки мої одразу набухли слізьми. Я витер їх рукою, а тітка Оляна, кусаючи уста, обережненько тернула полотняним рушником по моїх ногах.
― Не болить?
― Хіба я знаю?
― Задубіли, не чуєш, видко, їх. ― Тітка ще провела рушником ― І сталося диво: з-під полотна на моїх ногах з'явилися білі смуги.
Я глянув на тітку, тітка на мене, вона засміялася перша, я за нею, а далі хихикнула Люба, і навіть мале верескля здивовано сказало: "А".
― Ой смутку мій, а я, дурна, в темені і не добрала, що це з твоїх штанців облізла бузина! ― Навколо тітчиної голови застрибали квіти, вона сама стала схожою на квітку, а в очах її набилося стільки радості, що вона почала стікати сльозою.
― Ну, чого ви, тіточко, плачете?
― Бо стільки через тебе страху і жалю наковталася!.. Ой, шибеник ти, шибеник. Де тільки на тебе росте лозина? Чуєш тепер ноги?
― Чую, тіточко! ― аж нагнув голову, прислухаючись до них.
― Ану, давай розтирати разом, щоб і мороз, і трясця, і застуда заразом утікали з ніг. Чекай, я їх ще святковою горілочкою витру. Від неї запищиш у мене, як в'юн.
І справді, я попискував, наче в'юн, а тітка після розтирання ще й щипнула мене:
― Щоб ходив здоровий і не журився!
Потім вона кинула мені кожуха, а сама взялася за мої чоботи, свитину, сорочку і галіфе, не забуваючи й на тісто поглянути, і метнутися до печі, і набрати в праску вугілля, і з бортяниці внести меду і з ним у руках насваритися на куріпку, що почала добиратися до куті.
А куріпка одним оком поглянула на тітку Оляну, проспівала:
"Чир-хик" ― І розставила крила. На це "чир-хик" тихенько-тихенько, наче тінь, увійшов дядько Сергій, який мав темне переспіле волосся, темні важкі очі, темну душу і срібний янгольський голос... Мені й досі дивно, як такий голос, що у церкві підіймався до самого бога, не міг пом'якшити дядькової злоби чи змити кіпоть із серця.
Дядько Сергій, не вітаючись, обнишпорив очима всю хату й присів перед куріпкою, а та, чуючи щось недобре, дременула під ліжко.
― Гарненьке дехто має м'ясце, ― подичавіли під віями звужені очі. ― Оляно, продай свої куріпки, уже ж сам бог бачить, як прошу тебе.
― Я ж сказала: і не випросиш, і не вигрозиш.
На вивернуті губи дядька Сергія лягають зневага і зверхність, він підводиться й невдоволено хмикає:
― От чого не розумію, так не розумію: і самим не їсти, і комусь не дати.
― Не все ж, Сергію, треба їсти чи жерти. Наші куріпки ― дітям радість.
Тіні пробігли по обличчі дядька Сергія.
― Нема тепер радості на світі, ― починає міряти хату порепаними чобітьми. ― Нема, і не скоро буде.
― Не каркай, лиховісний! ― розпашілась темними рум'янцями тітка Оляна. ― Від тебе й хата потінявіла.
― Ще раз підведи її глиною, ― не дуже й сердячись, кидає похмурець. ― А де ж твій господар?
― У лісі.
― І перед свят-вечором у лісі? ― дивується вузький недобрий вид дядька Сергія. Тут він помічає мене й витріщується: ― Вигріваєш злиднів на своїй печі?
― Все зле на тебе, некликаний! І нюшить, і нюшить чогось! ― обурилась тітка Оляна. ― Якщо ти, нелюдку, ворогуєш з Панасом, то чого маєш ворогувати з дитиною?
― А що, христосуватись накажеш
