Щедрий вечір - Михайло Опанасович Стельмах
― Довго нам доведеться її водити по ярмарках.
― На всякий товар є купець, ― заспокоїв тата дядько Трохим. ― Знайдеться і на Обмінну.
― Хоч би за неї десятку дали.
― Може, і десятку дадуть, може, й на дев'яти зійдетесь, та й вісім ― гроші, ― не журився дядько Трохим. ― Головне, щоб свіжа копійка забряжчала. А он і Володимир купців розганяє, ― видко, загилив ціну, як за рідну маму. Може, пособити йому?
― Пособляй.
Дядько Трохим підійшов до скупердяги, перекинувся кількома словами і схопився обома руками за голову. Дядько Володимир хекнув, подумав, махнув рукою: мовляв, де моє не пропадало. Тоді дядько Трохим втиснувся в гурт і витягнув звідти дядька Миколу, той підступив до корови, зміряв її лукавим оком і заговорив, як у цимбали заграв:
― Чуєте, люди добрі! Продається корова ― не корова, а диво! Має вона чотири дійки, два роги, один хвіст ― і все доїться! В дійках ― молоко, роги збирають масло, а хвіст ― жир.
Покупці одразу посунули до корови дядька Володимира, і навкруг нього зчинився регіт.
До нас молодцювато підійшов дядько Трохим.
― То продасть Володимир корову? ― запитав його батько.
― Тепер продасть, якщо не передумає: Микола так її розхвалить, що й Володимир повірить йому.
Незабаром дядька Трохима, тата і маму добрі люди покликали запити могорич.
― Як же ми всі підемо? ― завагалася мати.
― Чого ви, Ганю, журитесь? ― знизав плечима дядько Трохим. ― Залишимо тут Михайлика, і хай править за коняку всі дванадцять карбованців. Хіба ж ми надовго? Ти ж, хлопче, не продешеви! ― блиснув на мене веселими золотими перснями і подався з батьками на могорич.
Коли вони загубились у людській коловерті, я хотів було на хвильку од скочити до кобзаря Демка, голос якого долітав з другого кінця ярмарку. Та в цей час коло саней, наче вкопаний, зупинився цибатий, у високій шапці селянин. Він здивовано дмухнув на свої вуса, відділив од них два прокурених віхтики, потім обережно обійшов навколо Обмінної, хмикнув і запитав мене:
― Вона ще жива?
Такої насмішки тато не вигадав би. Я сердито зиркнув на просмішника й одвернувся. А покупець погладив коняку, провів рукою по її голові, і ― диво ― Обмінна не вишкірилась, а стиха заіржала.
― Таки жива! ― ще більше здивувався дядько. На його прив'ялих щоках і під його вже роздвоєними вусами ворухнулася усмішка.
Хотілося мені спересердя щось відрізати йому, та якось стримався.
― Хлопче, а скільки цей одер править? ― хитруватенько подивився на мене купець.
― А нащо він вам?
― Та думаю поставити його в рамку і любуватися.
― Оце ж і ми робили.
Покупець засміявся і знову запитав:
― То яку він ціну править?
― Дванадцять карбованців.
― То чого так дешево правиш? Чому не всі двадцять?
― Це вже тата спитайте.
― А де ж він?
― Десь на ярмарку, ― пожаліснів мій голос. Я догадався, що переді мною стоїть справжній купець, ― Дядьку, ви думаєте купити її?
― Таки думаю. Або що?
― Я не радив би вам цього робити.
― Що-що?! ― витріщився на мене цибань, відстовбурчив губи на піваршина від зубів, а потім розреготався. ― Оце наскочив на продавця! Такого ще не зустрічав на своєму віку! Кумедія, та й годі!..
Йому це була комедія, а мені ― горе.
― Чого ж ти не радиш купувати? ― аж нависає наді мною покупець.
Я оглянувся. Навколо ворушився, гудів, бив у шкарубкі долоні, сміявся і видзвонював ярмарок, ― йому байдуже було до моєї тривоги й смутку.
― То чого ти не радиш мені бути вашим сватом? ― нетерпеливиться цибаневі. ― Скажеш чисту правду ― куплю бублика.
― Не треба мені вашого бублика.
― Коли такий пишний, то як хочеш. Говори, що маєш казати.
― Ви ж татові не скажете?
― Нащо мені на спільника наговорювати? ― правдиво дивується увесь вид цибаня. ― Говори!
― Стара вона дуже.
― Стара, але здужала, ― заступився за Обмінну покупець. ― Ви їй западинки під очима не заливали теплим воском?
― А це для чого? ― з острахом запитав я. Цибань пальцями поторгав у Обмінної западинки.
― Розвелось тепер хитрунів, які й коней підмальовують, щоб нашого брата обдурити. Ще яку вона має гандж?
― Трохи кривоклуба...
― Для робочої коняки ― це не велика біда. Ще що?
― І вредна вона: кусає і хвицається. А швидко поїхати на ній і не здумайте.
― Спасибі, хлопче, утішив. Ох і втішив, ― знову засміявся купець, усяк обмацуючи мене здивованими очима. ― І де тільки ось такі продавці беруться? Чи тебе, може, найняли відганяти купця?
Саме на ці слова повернулися розчервонілі батьки й дядько Трохим. Я одразу ж притих, поменшав, а купець насмішкувато звернувся до батька:
― Чим ви, чоловіче, свого рисака годуєте?
― Золотими галушками, ― не розгубився батько.
― Воно й видно, що золотими, бо всі зуби проїджені. А яка ціна йому?
― Хіба дитя не казало?
Купець підморгнув мені вусами, на які напирав червоний, як перчина, ніс.
― Дитя таке сказало, що вам треба ще доплачувати, щоб хтось узяв цього рисака.
― Ой дядьку!.. ― скривився я і одразу так подався назад, що мало сторчака
