Щедрий вечір - Михайло Опанасович Стельмах
― Злякався? Коли?
― Уже й забувся?
― Ви про що?
― Про те, як ти в ополонку вскочив.
― То ви знаєте? ― несамохіть вирвалося в мене. Я з переляку внімів, знітився і облизав уста, що одразу ж посмагли.
― Та знаю... Ну, чого став як мурований? ― Тато обома руками охопив мене, одірвав од току й притулив до себе. ― Шануйся, шибенику, шануйся. Що б ми робили без тебе?
І тепер у батькових очах я побачив не бісики, а зажуру й теплінь.
― Ой таточку!..
― Ну, що? ― сумно спитав і торкнувся устами моєї брови, отої, що все забирається на чоло.
― Нічого, ― ледь прошепотів і з вдячністю тісніше притулився до батькових грудей. Я хотів щось гарне-гарне сказати йому, але не знайшов таких слів і тільки зітхнув.
― Ніщо в тебе не болить?
― Ні, таточку...
― У чоботях не квакають жабенята?
― О, звідки їм узятися взимку? ― не второпав я зопалу.
― Питаю, чи не мокрі ноги, бо їх треба тримати в теплі.
― Не мокрі... А мама знає про це?
― Не знає. А то було б нам сліз і на свят-вечір, і на різдво. Шануйся ж тепер на своїх ковзанках... Постараємось мамі на дровця? ― ставить мене на землю.
― Постараємось! ― одходжу я, хапаюсь обома руками за сокиру, а тато бере пилку, й ми, двоє чоловіків, поважно йдемо робити ділечко... І аби ви тільки знали, як сьогодні приємно бриніла-співала пилка, а ще приємніше перегукувалась із сокирою в саду луна.
От і вечірня зіронька стрепенулась за сусідським двором, де поскрипує і поскрипує над криницею журавель. Над хатами влягаються пахучі дими, на вулицях стає гомін і шарудіння саней, а снігами до кожної оселі бредуть фіолети. З хатини в святешній хустці й сачку виходить мати, на її обличчі уляглись урочистість, злагода і очікування казки.
― Де ви, господарі? ― стиха, ласкаво гукає тата й мене і на піврозкритих устах тримає любов.
― А нащо ми тобі? ― ніби дивуючись, озивається від дровітні тато.
― Просимо, дорогий муже, і тебе, сину, до хати, ― з таким усміхом, з такою добротою вклоняється нам мама, що хочеться підбігти до неї і поцілувати руку.
― Кажеш: дорогий муже? А хто нещодавно страхав нас коцюбою? ― удавано строго допитується тато.
― Це ж люблячи вас! А кого любиш ― навіть коцюби не пожалієш, ― грає мати розквітлими очима і дає нам дорогу.
― Ти диви! ― похитує батько головою і, йдучи до хатини, чогось затримує материну руку в своїй. Чудні ці дорослі.
Хоч убога-убога наша хатина, та в цей вечір і вона покращала, побагатшала. Її бідність скрасили і вишиті рушники, і кетяги калини, і запашне сіно на покуті, й свят-вечірній стіл. На ньому зараз лежать три хлібини, грудка солі, височіє стос гречаних млинців і стоять з різними пісними стравами ті святешні мальовані полумиски, що бажають добрим людям і здоров'я, і щастя, і червоного цвіту.
Батько перший заходить за стіл, оглядає всі страви, від куті з маком до миски з бобом, і поглядом дякує матері за її старання... А який він поважний стає, навіть не посміхнеться, коли виносить корівчині покуштувати кожної страви, зготованої на свят-вечір. Ось він і бобу взяв у жменю та й з подивом сказав:
― Прямо не біб, а срібні карбованці.
Глянув я на миску, ― і справді лежав у ній біб срібними монетами.
Та найбільш урочиста хвилина прийшла тоді, як тато з бичем від ціпа став на порозі під гіллям ясенів, на які позліталися зорі. Ось він поглянув у засніжену далечінь, що горбилась за селом, і тихо покликав мороза:
― Морозе, морозе, іди до нас кутю їсти!
Я застигаю біля тата і не вірю, але трохи й вірю, що на дорозі, висвічуючи туманом бороди, може об'явитися з мішком за плечима Дід Мороз і підійти до нас. А навколо так тихо, що чути, як у ясеновому гіллі ворушаться зорі й обтрушують та й обтрушують срібну паморозь.
― Морозе, морозе, іди до нас кутю їсти! ― вже голосніше покликав тато.
Але й після цього ні на вулиці, ні на городах не обізвалися кроки дідугана. Батько ще й втретє покликав його, та він, мабуть, забарився на якійсь лісовій чи степовій дорозі. І тоді тато уже грізно наказав йому:
― А не йдеш, морозе, то й не йди до нас, і не йди на жито-пшеницю, усяку пашницю: іди краще на круті гори, на моря, на ліси, нам шкоди не роби!
Далі батько кликав сірого вовка. Він теж не поспішав, маючи свій клопіт у лісах. Не квапились на кутю чорні бурі та злі вітри. І тато заклинав їх:
― А не йдете, чорні бурі і злі вітри, на вечерю, то йдіть собі в безвість, хліба не здувайте, полукіпків не валяйте, стріх не зривайте!
Потім тато навстіж відчиняє наші скрипливі ворота: а може, приб'ється яка добра людина з дороги, то й погріє душу теплою стравою. І тільки після цього ми йдемо вечеряти.
Тепер за столом я й не писну, прислухаючись до мови-сподівання батьків. Оті великі надії на хліб новий, на рій золотий, на щастя у дворі, на рогову й дрібну худобу в оборі сходяться і сходяться в нашій хатині, що й справді починаєш вірити: настане той час, коли господар на току буде зорі віяти, господиня в хаті золото прясти, а сиві срібнорогі воли потягнуть за собою срібні плуги.
