Щедрий вечір - Михайло Опанасович Стельмах

із ним? ― змірює мене таким оком, наче в ньому днювала і ночувала сама злоба.

― Іди, тумануватий, на три вихори! Тобі тільки, бачу, хвоста бракує.

― Зашкварчала, наче яєчня на сковороді. От уже маю рідню!.. ― Натягує на сторчкуваті брови шапку, гордо виносить із оселі порепані шкарбани й так хряскає дверима, що на долівку сиплеться біління.

― Ох і чоловік! Щоб тобі в душі було пусто, ― з гіркістю і жалем говорить услід братові тітка Оляна. ― Ви, діти, не зважайте ― не на ньому тримається день.

З розмов дядька Себастіяна і тата я знаю, що ніч тримається на таких, як дядько Сергій... Правда, він притихне згодом, пригне голову і душу, щоб потім підняти їх над людським горем у страшні часи.

В революцію ж дядько Сергій потай водився із бандитами, хоча сам і не був у банді. Від них він мав грабоване добро, а їм постачав харчування і самогон.

Одного разу червоні козаки накрили його з бандитами і лісами повели на Летичів. І чи то з переляку, чи з туги дядько Сергій заспівав. Коли закінчилась пісня, до нього під'їхав немолодий командир і наказав:

― Іди додому!

― Як додому? ― не повірив дядько Сергій.

― Ногами... Отакий голос мати ― із бандитами водитись! Співав їм, тепер співай людям!

Того ж дня дядько Сергій опинився дома, відлежався у клуні, а другого ранку вже з насмішкою розповідав сусідам про свою пригоду:

― Тільки подумати: заспівав пісню ― і червоні уневинили мене. Я думав: у них очі на камінних підмурках, а вони ― на вологому місці... Обманював я очі жінок, обманув і нової власті...

В хаті стало тихіше. Тітка Оляна мовчки почала роздмухувати праску, потім пальцем торкнулася її споду, і от уже моє галіфе аж зашипіло і запарувало, ― іще одна напасть відлягла мені від серця.

― Ти не журишся? ― через якийсь час заглянула на піч тітка Оляна й подала мені одежинку.

― Ні.

― А обідати будеш?

― Ні.

― Чого так запишався? Не зважай на чиїсь теревені ― вони весь вік чіпляються до живого. Любо, давай ложки!

І хоч як я віднікувався, тітка Оляна принесла на піч полумисок з пісним борщем, в якому серед поморщених грибів хизувалась червона перчина, і наказала:

― Їж мені й не журися.

Я глянув на Любу і засміявся.

― Ти чого, надзигльований? ― сказала тітка те саме слово, яке я чув тільки від свого дідуся. ― Ну, кажи!

― А гніватись не будете?

― О, потрібна мені така печаль. То чого?

― Бо ви чогось за кожним разом кажете, щоб я не журився...

― Хіба? ― спочатку здивувалась молодиця, а потім зітхнула й пояснила: ― Бо що мені, як подумати, головне в світі? Щоб люди мали людяність у серці, хліб на столі і не журились...

Розділ восьмий

 Я вискочив із шкоди, як горобець із проса: навіть мати не здогадалася, де сьогодні побувало моє галіфе. І хоч воно трошки посвітліло, та це не дуже велика біда: хіба в слушну хвилину не підфарбую бузиновим чорнилом? А його мені не позичати, бо ще з осені заготував цього дива аж повну гранчасту пляшку. Після такого виробництва тато з місяць не міг налюбуватися моїми руками і все казав, що вони стали схожі на облізлих кротів.

Але тепер, взимку, я розкошую, мов кум королю: маю чорнило і для себе, і навіть на обмін, ― уже три пера виміняв ― вісімдесят шостий номер, череватеньке ― ложечкою ― і рондо. Правда, я їх одразу ж програв хитрому Цибулі, проте за ними не так шкодував, як за тими, що купує тато аж у Літині.

Мені навіть трохи смішно стає, що ні батько, ні мама, проходячи повз моє галіфе, нічого підозрілого не помічають. А може, це тому, що вони зараз мають немалу турботу: готування до свят-вечора.

Заклопотана і варінням, і мастінням, і прибиранням, мати ткнула батькові й мені шапки в руки, очима показала спочатку на коцюбу, а потім на двері й витурила нас із хати:

― Ідіть, помічники, і до першої зіроньки не приходьте мені!

― Оце маю пошану від рідної жінки, ― удавано зітхнув батько, натягаючи на вуха велику, мов стіжок, заячу шапку. Вона стає дуже гарною, коли з нею зустрічаються сонце й вітер: сонце надає їй полиску, а вітер мінить і мінить на ній кольори.

Ми з татом виходимо в клуню, де пахне примороженими снопами і сіном; біля засторонків, наче військо, в два ряди стоять золоті околоти, над ними з бантин звисають кетяги горобу, а над бантинами бавляться горобці, їм зовсім добре у нас ― і їсти є що, і холод не страшний: як припече морозець, влітають у бовдур і вигріваються, скільки їм заманеться. Там на радощах живкуни так вмащуються у сажу, що потім, коли вилітають на подвір'я, навіть коти розгублюються: яка це птиця з'явилася взимку?

― То як, сину? ― косує батько на полицю, де лежать пилка і сокира.

― Еге ж! ― кажу я весело, бо тато страшенно не любить ні кисліїв, ні кислого слова.

― Хай пила замінить ковзанку?

― Хай! ― безтурботно кажу, зиркаю на більшу галіфину й чавлю у собі посмішку.

― Молодця! ― хвалить тато й наводить на мене очі ― бдне примружене, з приплющеними бісиками, а друге з бісиками на повний зріст. Коли батько ось так погляне на когось, то неодмінно чекай каверзи. Дочекався і я її. Тато по-кравецьки зміряв мене від голови до ніг, а потім