Щедрий вечір - Михайло Опанасович Стельмах

Уже зовсім розвиднілось, коли ми вибралися за село. Звідусіль їхали і йшли на ярмарок люди, і спереду, і позаду порипував сніг, озивалися голоси, а дівчата всю дорогу притрушували сміхом, і, прислухаючись до них, старі липи осипали блакитну паморозь.

Біля перехрестя ми наздогнали дядька Володимира. Він так тягнув за собою залигану корову, наче збирався посадити її собі на плечі.

― Володимире, не скрутіть їй в'язи, ― обізвався дядько Трохим. Скупар блиснув лихим оком, але дядько Трохим не відстав від нього:

― Володимире, садовіть її на плечі, а то вона вас на роги посадить.

― Є й безрогі, що на роги садовлять, ― нарешті похмуро обзивається дядько Володимир.

― А скільки за корову правите?

― Усі гроші.

― А молоко від неї, Володимире, хоч на Великдень бачили?

― Краще б я тебе, такого, безклепкого, не бачив.

Але дядько Трохим не гнівається, а сміється і вже націлює очі на узбіччя:

― Ось подивіться на танець!

Там, біля липи, мало не плачучи, стояла тітка Дарка, а за пару кроків од неї, мов навіжений, крутився і підскакував підгонистий підсвинок.

― Дарко, він у тебе карапет чи польку-бабочку розучує? ― запитав тато.

― Ох, і не питайте, що ця холера витанцьовує, ― аж застогнала жінка. ― Купила ж на свої гроші нещастя. Думала, кабанчик, а він ― кнорус. То кум напоумив перед торгом залити його горілкою, а він що витворяє! ― Жінка вдарила кноруса хлудиною, той з переляку зробив пару карколомних стрибків, осів на задні ноги, кувікнув і здивованими червоними очима поглянув на господиню.

― Він у тебе і на сцені зміг би виступати, ― засміявся тато і багатозначно глянув на дядька Трохима.

― Свиням горілка не так іде на душу, як коням, ― пробубонів дядько Трохим.

― От не знав досі, що й свині мають душу, ― підсік тато дядька Трохима і покивав рукою тітці Дарці: ― Повертайся, жінко, додому та протверези свого танцюриста огірковим розсолом.

― Так, напевне, й доведеться зробити, ― сумовито погодилась жінка. ― Пропав торг, пропала й горілка. А щоб тобі, сякий та не такий!..

І де тільки того люду береться на ярмарку?! І як він не загубиться в отій рухливій каші, що розбухає, коловоротить, гуде, сміється, торгується, марнословить, озивається іржанням коней, ревінням волів, дзвоном заліза, горшків і струнами лірників?

І чого тільки тепер нема на ярмарку?! І кожухи нижче п'ят, щоб за собою промітали сніг, і коротенькі, обшиті смухом кожушки для дівчат і парубоцтва, і свитки, і киреї, і чоботи різних фасонів, і постоли, які сміються усіма зморшками, і шапки, як стіжки, і такі вкорочені, що й з вухом не поздороваються, і рукавиці, і ногавиці, і циганські сережки з червонного золота, і персні під золото. І все це саморобне, зі своїм мудруванням і хитруванням.

Є тут і фабричні сукна: англійські, французькі, німецькі, австрійські, ― усі відбиті в завойовників; купують їх не так статечні люди, як фертики-вітрогони і писарі, що хапаються за хвіст моди і цим показують увесь свій розум. Навіть какао в нас є! Захопили дядьки це добро на станції Жмеринка, вигрузили з чужинського ешелону, привезли додому, нюхають, як тютюн, і не знають, що воно за дивина: чи перець пахучий, чи щось інше. А жінки здогадалися, що то загранична глина, розколотили її водою та й почали підводити призьби. А який із цього толк? На це мастіння, мов навіжені, накинулися свині й почали з деревом обгризати призьби. Але тепер і в нас довідались, що воно за какао, та подивляються на нього зневажливо. І коли хтось вередує з їжею, насмішкувато запитують:

― І що ви будете споживати: какао чи хляки?

А якої тільки олії нема в нас! І соняшникової, і льняної, і конопляної, і з рапсу, і з кользи, і з рижію, і з маку. І така вона, кажуть, корисна, що допомагає навіть тим, у яких чогось не вистачило олії в мізках.

А от краму на ярмарку мало, і він кусається ― дуже дорогий. Саморобне полотно тепер заміняє хліборобу крам.

Над дорогою прямо різнокольоровими пагорбами підіймаються горшки, миски, полумиски, глечики, ринви, макітри, і жінки руками вибивають із них передзвін.

― Хіба це горщик?! ― вихваляє гончар якійсь мелодиці своє череп'я. ― В ньому більше дзвону й приварку, ніж в іншій голові...

― Ось Варвара, що ніч обірвала, а день доточила! ― показує маляр жіноцтву молодюсіньку веселооку в стрічках Варвару, що зовсім не схожа на святу.

― Чого ж твоя Варвара в стрічках? ― підозріло допитується немолода жінка.

― Бо вона ще не дожила до ваших років, їй теж хочеться подівувати...

― Беріть, чоловіче, дешевше за кадуб.

― Ніяк не можу дешевше, ― впирається статечний бондар з вусами Тараса Бульби. Навколо нього, як вояцтво, стоять великі кадуби, бочки, бочата, а в них то зітхає, то посвистує вітрець.

― Чого ж не можете? Чи він родив вас?

― Та ні.

― А може, він із срібла-золота?

― Та ні, ― тягне своє бондар.

― То чого ж тремтите над ним?

― Чого? Я в цьому кадубі, чоловіче, сім років ховався від жінки, лише на восьмому дійшли до згоди. Жаль за дешево прощатися, ― собі дорожче коштує.

 ― Га-га-га!..

На худоб'ячій торговиці наша Обмінна не привернула уваги покупців. Прив'язана до саней дядька Трохима, вона, похнюпившись, перетирала сіно і, очевидно, думала про людську невдячність. Купці зневажливо проходили повз її натруджені роки і зупинялися біля тих коней, що мали в очах не горілчаний блиск.