Щедрий вечір - Михайло Опанасович Стельмах

― Що ж мале напатякало вам?― вірить і не вірить тато покупцеві.

А в того сміх аж горбаки на щоках вибиває.

― Казав, що ваша коняка і стара, як Ветхий закон, і кусається, і хвицається, а швидко поїхати на ній ― нічого й думати.

― Оце дочекався помочі! ― батько так зиркнув, що мені в очах і під ногами закружляв весь ярмарок.

― Так-так, ― нахмарився й дядько Трохим. ― А ще й у школі науки проходить. То й бери такого на ярмарок.

Покупець, аж перехитуючись од реготу, поклав руку на батькове плече:

― Та ви, чоловіче добрий, не дуже й гнівайтесь на свого дотепника. Все це я знаю краще за нього і за вас: кобила ж колись була моєю!

― Вашою?! ― зовсім стали круглими очі в дядька Трохима, а по їхніх перснях пройшов туманець. ― Невже вашою?

― Моєю! ― добродушно засміявся цибань. ― Я ще якимсь підпилим дивакам продав її за коня і після того сміявся два дні й три ночі. Прокинусь і сміюся!

― Веселий ви чоловік, ― не знає, що сказати, дядько Трохим. Батько ж від цієї мови жвавішає, а я починаю потроху оживати.

А цибань, щось згадавши, підходить до Обмінної, обнюхує її губи й питається:

― Ви її горілкою не підпоювали?

― У нас не ваша вдача, ― насуплюється дядько Трохим, а в тата ямка на підборідді здригається, бере "соб" ― на сміх.

― Та ви не гнівайтесь: хто кого не піддурює на ярмарку, ― приязно поглядає цибань на дядька Трохима. ― На ярмарку ми всі потроху стаємо циганами. А з вами, надіюсь, сватами будемо. Га?

― Може, й будемо.

― Продав я колись оцю шкапину за десять карбованців, а тепер беріть дев'ять ― і по руках. Треба ж хоч жінку порадувати, що викрутив у когось свого карбованця. Як ви на сеє?

― Хай буде так! ― Батько вдарив рукою об руку дивацького покупця, а той теж ударив батькову руку й поліз до кишені по калитку.

― От люблю, коли якась комерція є! ― нарешті розвеселився дядько Трохим і гримнув на мене: ― Як же ти, отецький сину, міг такого намолоти? Га?

Я спідлоба глянув йому у вічі й відповів:

― Бо мене мій тато вчили говорити тільки правду.

― Усюди, але не на ярмарку! ― заграв очима батько. ― В торгу і святі правди не кажуть, ― неінтересно торгуватись буде. Бублика хочеш?

― Ой хочу! Коли можна ― з маком!

― Ще й з маком? ― погрізнішало батькове надбрів'я. ― Дома я тобі утру маку!

― Е? ― не повірив я, бо хіба не видно, що гроза вже проходила над моєю нерозумною макітрою.

А тим часом покупець киває нам головою і вже тягне за повід Обмінну. Я підбігаю до неї, прощаючись, охоплюю обома руками її голову і бачу, як у великих, роками притемнених очах стоїть людська печаль.

― Дядьку, ви ж тільки не бийте її, бо вона стара, спрацьована, ― мало не плачучи, благаю селянина.

― Та не буду її кості калічити, ― пообіцяв покупець та й повів з торгу уже не нашу Обмінну.

Я довго-довго дивився їм услід, аж поки не зникла з очей спочатку Обмінна, а потім висока шапка селянина.

Чи знаєте ви, що таке галіфе з полотна?

На це сам Микола Васильович Гоголь відповів би негативно: "Ні, ви не знаєте, що таке галіфе з полотна".

І краще б не відати цієї розкоші. Та багато чого довелося зазнати дітям країни, що стала серцевиною нового світу.

Війни, розрухи, блокади, нестатки пригнули наше село до убогого рала, до саморобного ткацького верстата і до мертвотного сліпака. Наша молода історія йшла по селах не в сріблі-злоті, а в шорсткому саморобному полотні, та все одно в її веселих блакитних очах стояли світи надій!

Тоді і наші майбутні вчені, і майбутні астронавти, і чародії слова прокидалися і засинали під хурчання маминого веретена. Це хурчання приносило їм у сни джмелине дзижчання, і спів рожевої гречки, і помах крил вітряка, і якісь такі думи, від яких у людини прорізалися нові дерзання чи крила.

А які думи снувалися тоді у головах матерів? І чи багато хто згадав, що в отому білому полотні, яке розстелялося по всіх усюдах і за копійки розкочувалось по бундючних експортах, горбились безсонні ночі, пригашений сліпаками цвіт очей і стогін протертих пучок?..

Я не дуже полюбляв роботу біля терниці, бительниці, прядіння, снування, зоління, але дуже любив, як ткалося і вибілювалося полотно. Коли ви не знаєте, як наші матері білили полотно, то ви багато чого втратили.

Це починалось тоді, коли на лужках і левадах затоплений латач прямо в барвінковій воді засвічував свої весільно-золоті свічада, а з лісу обзивалася зозуля. І от рано-вранці, ще й ранесенько, коли в селі позіхає ледащий туман, на лужок із полотном на плечі приходить господиня. Вона стає обличчям до приімленого сонця, накупує ним свої вії, щось довірливо шепоче йому, а далі, підтикавшись, босоніж, як лелека, входить у воду, вибираючи таке місце, щоб низ полотна лежав на воді ― на латачі, на траві і м'яті, а верх насновувався променем. А коли б цього не було, то взимку наші суботні сорочки не пахли б м'ятою, не озивалися б зозулею і не марилося б нам весною...

У ті полотняні часи в нашому селі пішла мода на галіфе, і так вона пішла, що, мов лихоманка, охопила всіх чоловіків. І яких тільки у нас тоді не було галіфе: і круглих,