Срібні ковзани - Мері Мейпс Додж

— Не більше ніж за дві люльки, — почувся з курної хмари голос — точнісінько мов у джина з чарівних казок, — а мабуть (пих! пих!), не більш як за півтори… (пих! пих!) Якщо вітер не зміниться (пих! пих! пих!).

— Що він говорить, Ламберте? — запитав Бен, приклавши до щік руки в рукавицях, щоб захиститися від різкого вітру.

— Він говорить, що ми за дві люльки від Лейдена. Майже всі човнярі тут на каналі вимірюють відстань часом, що витрачають на паління однієї люльки.

— Яке безглуздя!

— Слухай, Бенджаміне Добс… — відрубав Ламберт, невідомо чому обурений спокійною Беновою усмішкою, — У тебе звичка майже все, що ти бачиш по цей бік Німецького моря, називати «безглуздим». Тобі, можливо, подобається це слово, але воно не подобається мені. Якщо вже говорити про безглуздість, згадай-но один ваш англійський звичай: коли лондонський лорд-мер вступає у повноваження, він рахує цвяхи на кінській підкові, щоб показати свою вченість.

— Хто тобі сказав, що в нас є такий звичай? — вигукнув Бен, і його обличчя одразу ж зробилося серйозним.

— Я це знаю, от і все… Ніхто мені не говорив, тут і говорити нічого: про це написано в багатьох книжках, і це правда. Мене дивує, — продовжував Ламберт із мимовільним сміхом, — що ти перебуваєш у блаженному невіданні про ті нісенітниці, яких так багато на твоїй ділянці географічної карти.

— Гм! — фиркнув Бен, утримуючись від посмішки. — Коли я повернуся додому, я неодмінно розвідаю про цей звичай. Тут, мабуть, щось не так… У-у-у, як швидко ми мчимо! Оце краса!

Це було неймовірне плавання або поїздка — не знаю, як правильно назвати. Мабуть, найліпше сказати «політ»; адже хлопці почували себе так, як Синдбад[28], коли він, прив’язаний до сильця птаха Рухх, мчав у хмарах, або як Беллерофон[29], коли той пролітав у повітрі на спині свого крилатого коня Пегаса. Та все одно, «пливли» вони, «їхали» чи «летіли», — усе довкола мчало повз них назад, і не встигли вони як слід перевести подих, як сам Лейден з його гостроверхими дахами вже нісся їм назустріч.

Коли попереду постало місто, довелося будити сплюха. Цей нелегкий подвиг друзі все-таки якось здійснили. Пророкування Пітера справдилося: до Якоба повернулись і сила, й чудовий настрій.

Шкіпер слабко чинив опір, коли Пітер спробував сипнути кілька срібняків у його зашкарублу коричневу долоню.

— Бачте, юначе, — сказав він, відсмикнувши руку, — одна справа бути візником, інша — люб’язно зробити послугу.

— Я знаю, — сказав Пітер, — але ваші сини й дочки будуть просити ласощів, коли ви повернетеся додому. Тож купіть їм цукерок в ім’я святого Ніколааса.

Шкіпер усміхнувся:

— Твоя правда: діточок у мене ціла ватага, вистачить на увесь човен. Ти майстер угадувати.

І вузлувата рука простягнулася вперед, начебто мимоволі, але долонею догори. Пітер квапливо поклав у неї монети й відійшов.

Незабаром вітрило обвисло. Заскреготало гальмо, розсипаючи навколо човна цілу хмару крижаного пилу.

— Щасти вам, шкіпере! — кричали хлопчики, забираючи свої ковзани й по одному зіскакуючи з палуби. — Красно вам дякуємо!..

— Щасливо! До по… Стійте! Агов! Стійте! Віддайте мого плаща!

Бен обережно допомагав Якобові перелізти через борт.

— Що він кричить, цей чоловік?.. Ах, розумію, у тебе на плечах його плащ.

— Точно, — відповів Якоб англійською і, зіскакуючи з човна, спіткнувся об раму на полозах. — То ось чому йому так важко.

— Ти хочеш сказати, тобі важко, Пооте?

— Ну так, тобі важко… Правильно, — не зрозумівши, відповів Якоб, виплутуючись із широкого плаща. — От, передай йому і скажи, що я дуже вдячний.

— Уперед! До готелю! — крикнув Пітер, коли вони увійшли до міста. — Поквапмося, друзі!

Незабаром хлопчики відшукали неподалік від Бреєдестраат («Широкої вулиці») скромний готель із незграбним левом, написаним фарбами над вхідними дверима. Готель називався «Рооде Леу», тобто «Червоний Лев», і його власником був якийсь Гьойгенс Клеєф, товстий коротконогий голландець із довгою люлькою в роті. На той час хлопці вже встигли страшенно зголодніти. Сніданок у Гаарлемі тільки нагнав їм апетиту, що розігрався ще більше від бігу і швидкої їзди на буєрі по каналу.

— Ну, хазяїне, подавайте нам усе, що маєте! — вигукнув Пітер, набираючи поважного вигляду.

— Я можу подати вам усе, що завгодно… Все, що забажаєте, — відповів мейнгеєр Клеєф із поштивим уклоном.

— Добре. Дайте нам ковбасок і пудингу.

— Ой, мейнгеєре, ковбаса закінчилась! Пудингу немає й дрібки.

— Ну, то подайте вінегрету з оселедцем і м’ясом, тільки багато.

– І вінегрету немає, паничу.

— Тоді яєць, але скоріше.

— Зимові яйця — дуже погана страва, — відповів хазяїн готелю, склавши губи трубочкою й піднявши брови.

– І яєць немає? У такому разі дайте кав’яру (ікри).

Голландець звів пухкі руки до неба:

— Кав’яру паничеві! Так він же на вагу золота! Хто ж тут продає кав’яр?

Пітер не раз їв ікру вдома. Він знав, що її добувають із осетра й інших великих рибин, але не мав уявлення про те, скільки вона коштує.

— Ну, хазяїне, що ж ви тоді маєте?

— Що я маю? Все. Житній хліб, кислу капусту, картопляний салат і найжирніші оселедці в Лейдені.

— Що скажете, хлопці? — запитав капітан. — Годиться?

— Так! — закричали зголоднілі юнаки. — Тільки швидше!