Срібні ковзани - Мері Мейпс Додж
— Починайте! Роберте Добс, — сказав учитель, — сторінка двісті сорок друга. Ну, сер, не оминайте увагою жодної крапки.
І Роббі дзвінким дитячим голоском почав читати, голосно, на весь клас:
— «Урок шістдесят другий. «Гаарлемський герой». Багато років тому в одному із головних міст Голландії, Гаарлемі, жив один сумирний білявенький хлопчик. Батько його був шлюзовиком, тобто робітником, що відчиняв і зачиняв шлюзи — великі дубові ворота. Вони стоять на певній відстані один від одного упоперек входу в канали й регулюють рівень води.
Шлюзовик то піднімає, то опускає ці ворота, залежно від того, скільки потрібно води, а ввечері ретельно зачиняє їх, щоб канал не переповнився. Адже якщо це станеться, вода швидко вийде з берегів і затопить усю довколишню місцевість. Більша частина Голландії лежить нижче рівня моря, і вода тільки тому не заливає країну, що її зупиняють потужні греблі, інакше кажучи — загороджувальні споруди. Зупиняють її і шлюзи, які найчастіше ледь витримують натиск течії. У Голландії навіть малі діти знають, що потрібно постійно стримувати річки й океан і не давати їм затопити країну. Навіть хвилинна недбалість шлюзовика може спричинити масові руйнування і загибель…»
— Відмінно, — сказав учитель. — Тепер Сьюзен!
— «Однієї ясної осінньої днини, коли хлопчикові було років вісім, батьки веліли йому віднести печива самотньому сліпому, який жив за містом, по той бік греблі. Хлопчик весело вирушив у дорогу і, посидівши з годину у свого старенького друга, попрощався із ним і попрямував додому.
Бадьоро простуючи берегом каналу, він звернув увагу на те, як після осінніх дощів піднялася вода. Хлопчик безтурботно наспівував дитячу пісеньку і думав про своїх давніх знайомих — славетні батькові шлюзи, радіючи, що вони такі міцні. «Якщо вони підведуть, — думав він, — що тоді буде із мамою і татом? Всі ці прекрасні поля зникнуть під гнівною водою, — тато завжди називає її гнівною: він, напевно, думає, що вона сердиться на нього за те, що він так довго стримує її». От які думки миготіли у хлопчиковій голові, коли він нагинався і зривав дорогою гарні блакитні квіти. Час від часу він зупинявся, щоб здмухнути в повітря пухнасту кульку кульбаби, і дивився, як летять парашутики. Часом він прислухався до глухого шарудіння кролика, який бігав у траві, але найчастіше усміхався, згадуючи, якою радістю світилося втомлене, уважне обличчя його старого сліпого друга…»
— Тепер Генрі, — сказав учитель, кивнувши іншому маленькому читцеві.
— «Та раптом хлопчик тривожно роззирнувся навкруги. Він не помітив, як зайшло сонце, і тільки тепер побачив, що на траві вже немає його власної довгої тіні. Сутеніло. Хлопчик був усе ще досить далеко від будинку, у видолинку, де навіть блакитні квіти здавалися сірими. Він прискорив ходу і з калатанням серця почав згадувати казки про дітей, які заблукали пізно вночі у темному лісі. Він уже хотів пуститися бігцем, але здригнувся, почувши дзюркіт проточної води. «Звідки вона тече?» — подумав він. Він підняв очі й помітив у греблі невеликий отвір, з якого витікала тонка цівочка води. В Голландії кожна дитина здригається при самій лише думці про протікання в греблі! Хлопчик одразу зрозумів, яка небезпека нависла над усіма. Якщо не усунути течу, маленький отвір незабаром зробиться більшим, і почнеться жахлива повінь.
Він одразу ж зметикував, що робити. Кинувши квіти, хлопчик видерся на греблю аж до отвору. Навіть не вагаючись, він заткнув отвір пухким пальчиком. Вода перестала струменіти! «Ну, — подумав він, посміюючись у дитячому захваті, — тепер «гнівна вода» зупиниться! Вона не затопить Гаарлем, поки я тут!»
Спочатку все було добре. Але тепер швидко насувалася ніч; піднявся холодний туман. Наш маленький герой затремтів від холоду й страху. Він голосно кричав, сподіваючись допомоги: «Сюди, сюди!» — але ніхто не приходив. Ставало дедалі холодніше, пальчик у дитини зовсім занімів; потім заніміла рука до плеча, і незабаром усе тіло його занило. Він знову закричав: «Невже ніхто не прийде? Мамо! Мамо!» Але його мати, дбайлива господиня, уже замкнула двері, твердо вирішивши насварити сина завтра вранці за те, що він без її дозволу залишився ночувати в сліпого Янсзона. Хлопчик хотів було свиснути, сподіваючись, що якийсь запізнілий парубійко його почує, але зуби його так стукотіли, що він не міг свистіти. Потім він став просити допомоги в Бога й нарешті сміливо вирішив: «Я залишусь тут до ранку…»
— Тепер Дженні Добс, — сказав учитель.
Очі в Дженні блищали. Вона глибоко зітхнула й почала:
— «Опівнічний місяць освітлював маленьку самотню фігурку, що примостилася на камені посередині схилу греблі. Хлопчик опустив голову, але не спав. Час від часу він судомно тер слабкою рукою другу, витягнуту руку, яка немов приросла до греблі, і не раз його бліде заплакане личко швидко оберталося на будь-який справжній або уявний шум.
Як ми можемо зрозуміти, яких страждань зазнав хлопчик за цю тривалу, страшну вахту?.. Скільки разів він вагався у своєму рішенні! Які дитячі страхіття уявлялися йому, коли він згадував про тепле домашнє ліжечко, про своїх батьків, братів і сестер, коли він вдивлявся у холодну, похмуру ніч! Якщо він витягне пальчика, думав він, «гнівна вода» розгнівається ще більше, кинеться вперед і не зупиниться, поки не заллє всеньке місто. Ні, він пробуде тут до світанку!.. Якщо залишиться живим… Він не був твердо впевнений у тому, що виживе… А що це в нього за дивний шум у вухах? Що це за ножі колють і проштрикують його з голови до ніг? Тепер він підозрював, що не зможе витягти пальця, навіть якщо б і захотів.
На світанку один священик, який навідував хворого парафіянина, повертався греблею додому і почув стогони. Він нахилився й побачив далеко внизу, на схилі греблі, дитину, що корчилась від болю.
«От чудеса! — вигукнув він. — Хлопчику, що ти там робиш?»
«Я стримую воду, — просто відповів маленький герой. — Скоріше кличте сюди людей…»
Годі й говорити, що люди прийшли швидко і що…»
— Дженні Добс, — сказав учитель, трохи дратуючись, — якщо ви не можете опанувати собою й читати виразно, ми почекаємо, поки ви
