Срібні ковзани - Мері Мейпс Додж

Добросердий, хоча й стомлений Якоб одразу вгадав настрій товаришів.

— Ні-ні, — сказав він голландською, — я пожартував. Звісно ж, ми побіжимо на ковзанах.

Хлопці здійняли радісний гамір і знову помчали з оновленими силами.

Всі, крім Якоба. Він усіляко намагався приховати свою втому і мовчав, щоб зберегти дихання й енергію для важкої ковзанярської роботи. Але все марно. Незабаром його гладке тіло стало здаватися йому дедалі важчим, ноги підкошувалися й слабшали. На довершення всього кров Якоба, яка, мабуть, намагалась утекти якнайдалі від льоду, прихлинула до пухких добродушних щік, а обличчя почервоніло аж до самісінького коріння ріденького світлого волосся.

Так недалеко й до запаморочення, про яке пише славний Ганс Андерсен — того самого запаморочення, що скидає з гір відважних молодих мисливців або шпурляє їх із гострих вершин льодовика, або долає їх, коли вони переходять гірський потік.

Непомітно підкралося запаморочення й до Якоба. Спочатку воно помучило його, то обдаючи холодом із голови до ніг, то обпалюючи кожну його жилку вогнем. Потім змусило канал тремтіти і гойдатися під його ногами, а пропливаючи повз білі вітрила — кланятися та вертітися, і нарешті важко жбурнуло його на лід.

— Агов! — крикнув ван Моунен. — Поот гепнувся!

Бен поспішно підскочив до нього:

— Якобе! Якобе, ти не забився?

Пітер і Карл уже піднімали Якоба. Його обличчя зовсім пополотніло. Воно здавалося мертвим; зник навіть його добродушний вираз.

Зібралася юрба. Пітер розстебнув небораці куртку, розв’язав його червоний шарф і подув у напіврозкритого рота.

— Відійдіть убік, друзі! — крикнув він. — Дайте йому подихати повітрям!

— Покладіть його! — крикнула якась жінка з юрби.

— Поставте його на ноги! — крикнула інша.

— Дайте йому вина, — пробурчав гладун, що правив саньми із вантажем.

— Так-так! Дайте йому вина! — підхопили всі.

Людвіг і Ламберт крикнули в один голос:

— Вина! Вина! У кого є вино?

Якийсь голландець у важкій синій куртці й із сонними очима взявся таємниче порпатися у себе за пазухою, примовляючи при цьому:

— Тихше, молоді добродії, тихше! Ну й опецьок цей хлопець, якщо знепритомнів, як дівчисько!

— Вина, хутчіш! — крикнув Пітер, разом із Беном розтираючи Якоба з голови до ніг.

Людвіг благально простягнув руку голландцеві, а той з надзвичайно поважним виглядом усе ще порпався у себе під курткою…

— Та хутчій! Він помре! Чи немає ще в когось вина?

— Він уже помер! — почувся з натовпу глядачів чийсь переляканий голос.

Голландець здригнувся.

— Обережніше! — сказав він, знехотя виймаючи маленьку синю баклажку. — Це шнапс (горілка). Йому достатньо й одного ковтка.

І справді, одного ковтка виявилося достатньо. Бліде обличчя хлопчика ледь порожевіло. Якоб розплющив очі й, чи то розгублений, чи то збентежений, зробив слабку спробу звільнитися від тих, хто його підтримував.

Тепер у нашого загону не було іншого виходу: треба було за будь-яку ціну доправити знесиленого товариша до Лейдена. Мова про те, аби він цього дня далі біг на ковзанах, взагалі не йшла. Правду кажучи, на той час усі хлопці потай уже почали мріяти про буєри, тому вони по-спартанськи вирішили не залишати Якоба. На щастя, подув легкий північний вітер. Тільки б їх наздогнав якийсь покладливий шкіпер, і тоді все непогано влаштується, думали вони. Пітер махнув рукою, тільки-но з’явилося перше вітрило; але люди на кормі навіть не глянули на нього. Проїхало троє ваговозних саней, але вони й так були перевантажені. Потім стрілою пронісся гарний привабливий буєрок. Хлопчики ледь встигли з надією глянути на нього, як він зник.

Зневірившись, вони вирішили підтримувати Якоба і якось допхати його до найближчого села. Але тут з’явився жалюгідний буєр. Пітер, майже не сподіваючись на успіх, зняв шапку й, розмахуючи нею, окликнув його.

Вітрило опустилося, почувся брязкіт гальма, і хтось привітно крикнув з палуби:

— Чого вам, хлопці?

— Підвезіть нас! — крикнув Пітер і разом із супутниками щодуху помчав наздоганяти буєр, що зупинився далеко попереду. — Підвезіть нас!

— Ми заплатимо за проїзд! — закричав Карл.

Чоловік на палубі навіть не глянув на нього, тільки пробурмотів, що його судно — не трексгейт. Дивлячись на Пітера, він запитав:

— Скільки вас усіх?

— Шестеро.

— Ну гаразд… Сьогодні Ніколааса… Залазьте! Юнак хворий? — кивнув він на Якоба.

— Так… Знесилився… Біг на ковзанах від самого Брука, — відповів Пітер. — Ви до Лейдена?

— Подивимось, який буде вітер. Зараз дме в той бік… Лізьте!

Бідолашний Якоб! Якби тієї миті з’явилася його майбутня дружина, самовіддана пані Поот, готова за потреби завдати його собі на спину, її послуги дуже знадобилися б. Хлопчики ледь подужали затягти товстуна в човен. Нарешті всі залізли. Шкіпер, попихкуючи люлькою, поставив вітрило, підняв гальмо і сів на кормі, склавши руки.

— Ой! Ну й летимо ж ми! — вигукнув Бен. — Ото гарно! Тобі краще, Якобе?

— Значно краще, спасибі.

— Ну, хвилин за десять ти взагалі будеш молодцем. Тут почуваєшся птахом.

Якоб кивнув і закліпав очима.

— Не засни, Якобе, зараз дуже холодно. Заснеш, так, мабуть, і не прокинешся. Так люди і замерзають.

— Я не сплю, — сказав Якоб рішуче… і через дві хвилини захропів.

Карл і Людвіг розсміялися.

— Треба його збудити! — крикнув Бен. — Кажу вам, це небезпечно… Якобе! Я-а-акобе…

Отут довелося втрутитися капітанові Пітеру, бо інші троє заради потіхи взялися допомагати Бенові.

— Дурниці! Не трусіть його! Дайте йому спокій, друзі. Люди, які замерзають, так не хропуть. Краще вкрийте його чим-небудь… Та хоч би цим плащем… Можна, шкіпере? — І Пітер кинув оком на корму, очікуючи дозволу взяти плащ.

Шкіпер кивнув.

— Ось так, — сказав Пітер, ласкаво вкриваючи Якоба плащем. — Нехай поспить. Прокинеться