Янові скарби - Роджер Пілкінгтон
Пітерові розрахунки, виявилися майже правильними, і менш ніж за сорок хвилин вони пройшли поміж хвилерізами і вступили в спокійні води гавані. Перехід від Рамсгіта, за годинником Керол, тривав чотири години двадцять вісім хвилин.
Ніхто, здавалося, не звернув уваги на їхнє прибуття. Пітер обвів поглядом пірс, шукаючи місце для причалу. Втративши в Рамсгіті єдині довгі канати, він вибирав тепер таке місце, де можна було б обійтися короткими линвами, не боячись повиснути на них під час відпливу. В глибині порту, праворуч від входу, він помітив безліч вітрильників та дрібних човнів, які спокійно стояли на якорі у відкритому басейні. Решта суден пришвартувалися вздовж низької стіни.
— Он підходяще місце, — зауважив Пітер. — Підведемо катер до рибальських човнів, що стоять коло стіни.
Він повернув штурвал праворуч і поставив катер бортом до борту з човном.
— От ми і прибули! — полегшено зітхнула Джіл.
— Прибути то прибули, — погодився Пітер. — Тільки не зовсім туди, де сховано скарби, — далеко не туди.
— А де, по-твоєму, їх сховано? — спитала Керол.
Пітер насупився.
— В тім-то й річ, що ніхто цього не знає. Навіть Білл і Джо.
Розділ п'ятий
НЕБЕЗПЕЧНІ ПРИГОДИ НА МОРІ
— Ні, Майкле, мені жаль, — сказав Пітер, — але на берег нікому не можна.
— Ну, знаєш, це вже нечесно, — обурився Майкл. — Ми у Франції, ніхто з нас досі не бував за кордоном, а ти не дозволяєш навіть зійти на берег і погуляти по набережній.
Вони вечеряли в носовій каюті, Керол частувала всіх смачною яєчнею з беконом, а на завтра приготувала желе і поставила на палубу, щоб захололо за ніч.
— У Керол є паспорт, — мовила Джіл. — Їй можна зійти на берег, якщо тільки за цим діло стане.
— Я не можу дозволити, щоб Керол бродила сама в темряві серед доків чужої країни, — твердо сказав Пітер. — Я знаю, що в неї є паспорт, але то ще не все.
— Нам потрібен хліб, — нагадав Майкл. — І молоко.
— Не думаю, що хліб та молоко дістанеш у такий пізній час, — зауважила Керол.
— Ну, а як з бензином? Нам же треба заправитися пальним. — Майкл вирішив будь-що знайти привід, щоб зійти на берег.
Пітер знову заперечливо похитав головою.
— Я перевірив. Бензину у нас більше, ніж досить, щоб добратися до берегів Голландії. Це не так далеко, як ти думаєш.
Крім тьмяного світла гасової лампи, каюту осявали через кожні кілька секунд три короткі спалахи прожектора з високого маяка, що проникали крізь ілюмінатори.
— Ну, а чому б нам просто не прогулятися до кінця пірса? — спитав Майкл.
— Тому, що нам не можна наражатися на неприємності, — відказав шкіпер. — Бандити або їхні спільники розшукують нас і в будь-яку хвилину можуть наздогнати. А тому треба весь час бути напоготові, щоб негайно відчалити. У місті ж хтось із нас може заблукати або викрадуть кого-небудь чи ще яка халепа станеться, а нам не можна ризикувати. Перед нами серйозне, важке і, може, навіть небезпечне завдання. Ми не маємо права все зіпсувати якимось необачним вчинком.
— Отже, взагалі ніде не можна виходити на берег? — розчаровано спитала Джіл.
Після всього, що довелося пережити за день на морі, їй так хотілося відчути знову тверду землю під ногами.
— Я цього не сказав, — відповів Пітер. — Я сказав тільки, що тут не можна. — Шкіпер обвів поглядом розчаровані обличчя членів своєї команди. — Але я обіцяю, — поступився він, — обіцяю: при першій же нагоді ви зійдете на берег десь в іншому місці.
— Завтра, — рішуче мовив Майкл.
— Цього я обіцяти не можу.
— А коли?
Пітер у відчаї стенув плечима.
— Я не можу точно сказати, але обіцяю, що при першій же нагоді.
— Чого варта така обіцянка! — похмуро мовив Майкл.
Шкіпер зітхнув.
— Ну, гаразд, може, й небагато варта, але більшого поки що обіцяти не можу. А зараз я пропоную простий засіб перестороги: відведімо катер від цих човнів і станемо на якір посеред бухти. В усякому разі там нас важче помітити і менше шансів застукати зненацька.
Вони кинули якір у центрі бухти — там було спокійно безпечно, але домовилися всю ніч чергувати по дві годинн в стерновій рубці. Пітер взявся нести першу вахту. По вечері прибрали зі столу, і Майкл незабаром пішов спати. А Джіл взялася була розшифровувати нерозгадану частину запису та так і заснула за столом. Керол навшпиньки тихенько вибралася з каюти і зайшла до Пітера в стернову рубку.
Коли вони прибули в Кале, в бухті і на рибальських човнах уздовж пірсів панували тиша й безлюддя. Але щойно почався приплив, то тут, то там зачахкотіли мотори, і більше десятка суденець одне по одному пройшли між молами, вони огинали бухту і зникали крізь вузький прохід у кутку гавані, котрий, певне, вів до головної рибальської пристані. Неначе казкові кораблі, пропливали вони в місячному світлі мимо «Норця», зелені вогники мерехтіли на них з правого борту. Дрібні хвилі, хлюпочучи, розбігались від них і легенько погойдували катер, що стояв на якорі.
Керол мовчки сиділа біля Пітера, заворожена чарівним видовищем. Але на обличчі її застигла якась задума.
— Скажи мені, Пітере, — почала вона по хвилі, — коли ви з Майклом вирішили не казати нам, що Джо і Білл зовсім не моряки, а тільки видають себе за них, то ви й справді подумали, ніби ми злякаємось і захочемо повернути назад?
Пітер глянув на неї.
