Срібні ковзани - Мері Мейпс Додж

— Що це за Блакитні сходи, Ламберте? — запитав Бен.

— Це найвища точка на дюнах. Звідти можна побачити чудовий краєвид на океан і добре роздивитися це чудо природи — дюни. Важко навіть повірити, що вітер зміг намести такі величезні пагорби з піску. Але щоб потрапити туди, нам доведеться пройти через Блумендаль, а це не дуже приємне село; окрім того, воно досить далеко звідси. Що ти на це скажеш?

— Ну, я готовий на все. Я навіть, мабуть, вирушив би прямо до Лейдена; але ми вчинимо так, як скаже капітан… Так, Якобе?

— Йа, це добре, — промовив Якоб, якому, втім, значно більше хотілося ще трохи поспати, аніж підніматися Блакитними сходами.

Капітан наполягав на тому, щоб вирушити до Лейдена.

— Звідси до Лейдена чотири милі з гаком… Цілих шістнадцять англійських миль, Бене. Якщо ми хочемо потрапити туди до опівночі, часу гаяти не можна. Вирішуйте швидше, друзі: Блакитні сходи або Лейден?

— Лейден, — відповіли хлопці й, миттю вилетівши з Гаарлема, побігли по каналу, милуючись високими, як вежі, вітряками й гарними заміськими садибами.

— Якщо хочеш побачити Гаарлем у всій його красі, — сказав Ламберт Бенові, — приїжджай сюди влітку. Ніде у світі немає таких прекрасних квітів. За містом теж дуже красиво — є де погуляти. А Босх — «Ліс» — розтягнувся на багато миль. Його величні в’язи назавжди залишаються в пам’яті. Голландські в’язи — найблагородніші дерева у світі, Бене, крім англійського дуба…

— Так, крім англійського дуба, — гордо промовив Бен і на якусь мить перестав бачити канал, бо в його уяві враз виникли образи Роббі й Дженні.

Тим часом інші хлопчики слухали розповідь Пітера про одну давню подію, що сталася в тій частині міста, де височів старовинний замок. Його власник так жорстоко пригноблював городян, що вони збунтувалися і оточили замок. Коли небезпека стала неминучою, зарозумілий власник збагнув, що облоги не витримає, і вже готувався якнайдорожче продати своє життя. Аж раптом його дружина вийшла на вал і запропонувала бунтівникам забрати все, що було в замку, якщо тільки їй самій дозволять узяти й зберегти те з її майна, що вона зможе віднести на своїй спині. Їй пообіцяли це, і ось власниця замку вийшла за ворота: на плечах вона несла свого чоловіка.

Обіцянка, яку дали бунтівники, врятувала його від їхньої люті; однак вони розграбували замок.

– І ти віриш у це, капітане? — запитав Карл недовірливо.

— Звичайно, вірю. Це історичний факт. Чому я маю в ньому сумніватися?

— Та яка жінка змогла б нести на спині дорослого чоловіка? А якщо й могла, то не захотіла б. От моя думка.

— А я вірю, що багато жінок захотіли б. Зрозуміло, якби йшлося про порятунок коханої людини, — сказав Людвіг.

Якоб, попри всю свою вагу і сонний стан, був досить сентиментальним юнаком і слухав із непідробним інтересом.

— Все це правда, друже, — сказав він, схвально кивнувши, — Я вірю кожному слову. І сам я ніколи не візьму за дружину жінку, яка з радістю не вчинила б так само заради мене.

— Нехай небеса їй допоможуть! — вигукнув Карл, озираючись на Якоба. — Отямся, Пооте! Підняти тебе? Так це ж і трьом чоловікам не під силу!

— Може, й ні, — спокійно відповів Якоб, відчуваючи, що, мабуть, надто багато зажадав від майбутньої пані Поот, — але вона має принаймні хотіти цього, от і все.

— Так, — весело вигукнув Пітер, — як то кажуть, «Серце захоче — ноги побіжать»! А може, і руки понесуть, хтозна!

— Пітере, — запитав Людвіг, змінюючи тему розмови, — ти, здається, говорив мені ввечері, що художник Воуверманс народився в Гаарлемі?

— Так, а також Якоб Рьойсдаль і Берґем. Мені подобається Берґем, тому що він був добрий хлопець… Кажуть, під час роботи він завжди співав пісень, і, хоча він помер близько двохсот років тому, у народі досі розповідають, який у нього був запальний сміх. Він був великим художником, а дружина в нього була зла, як Ксантіппа.[24]

— Вони чудово доповнювали один одного, — сказав Людвіг: — він був добрий, а вона зла. Так, Пітере, поки я не забув: та картина, на якій зображено святого Губерта з конем, — її написав Воуверманс, чи не так? Пам’ятаєш, батько вчора показував нам гравюру, зроблену з неї.

— Так, пам’ятаю. З цією картиною пов’язана ціла історія.

— Розкажи! — крикнули хлопці, під’їжджаючи ближче до Пітера.

— Воуверманс, — почав капітан тоном оратора, — народився в 1620 році, на чотири роки раніше за Берґема. Він був майстром своєї справи і особливо добре зображував коней. Як не дивно, люди так довго не визнавали його таланту, що навіть після того, як він досяг вершини майстерності, йому доводилося продавати свої картини дуже дешево. Бідний художник зовсім зневірився і, найгірше, по вуха загруз у боргах. Якось він розмовляв про свої клопоти з духівником, а той був одним із тих, хто визнавав його як геніального художника. Священик вирішив підтримати Воуверманса: позичив йому шістсот гульденів і порадив продавати свої картини дорожче. Воуверманс дослухався до поради і поступово розрахувався із боргами. Його справи досить швидко налагодилися. Всі почали цінувати великого художника, що писав такі дорогі картини; він розбагатів. Повернувши священикові шістсот гульденів, Воуверманс послав йому на подяку картину, на якій змалював свого благодійника в образі святого Губерта, що схилив коліна перед своїм конем. Це та сама картина, Людвігу, про яку ми говорили вчора ввечері.

— Так-так! — вигукнув зацікавлений Людвіг. — Треба мені ще разок подивитися на цю гравюру, я це зроблю, щойно ми повернемося додому.

Саме тієї години,