Срібні ковзани - Мері Мейпс Додж
«Ой, Гансе, який ти спритний! Якби ти був тут, то перевернув би батька, йому було б зручніше і він перестав би стогнати… Як це сумно! Якщо хвороба затягнеться, ми вже не зможемо кататися на ковзанах. Доведеться мені відіслати свої нові ковзани тій гарній панночці. Ні я, ні Ганс цих змагань навіть не побачимо».
І очі Гретель, до того зовсім сухі, наповнилися слізьми.
— Не плач, дитинко, — втішала її мати. — Може, хвороба в нього не така тяжка, як ми думаємо. Батько й раніше так хворів.
Гретель уже ридала:
— Ой, мамо, не тільки це… Ти не все знаєш… Я така погана, така зла!
— Ти, Гретель? Та ти ж така терпляча й слухняна, доню! — І здивовані очі матері просяяли. — Тихше, моя люба, ти розбудиш його.
Гретель сховала обличчя в колінах матері, намагаючись стримати сльози.
Її рученька, така худенька і смаглява, лежала в шорсткій материнській долоні, загрубілій від важкої роботи, і вони ніжно стискали одна одну. А от Ріхі — та здригнулася б, якби до неї доторкнулася одна з цих рук…
Незабаром Гретель звела очі — тепер у них з’явився той сумний і покірний вираз, який, кажуть, часто буває у погляді бідних дітей, — і пробубніла тремтячим голосом:
— Батько хотів спалити тебе… Хотів, я все бачила! І при цьому він сміявся!
— Тихше, доню!
Мати сказала це так рвучко і різко, що Рафф Брінкер, хоча й лежав без тями, трохи ворухнувся на ліжку.
Гретель замовкла і, зажурена, почала обскубувати нерівні краї дірки в святковій маминій сукні. Тут вона була пропалена… На щастя для тітоньки Брінкер, сукня була вовняною.
Розділ XVI
Гаарлем. Хлопчики чують голоси
Попоївши і відпочивши, хлопчики вийшли з кав’ярні тієї миті, коли великий годинник на майдані, як і багато інших годинників у Голландії, двічі пробив дзвоном, що відлічує півгодини; це означало, що зараз пів на третю. Капітан заглибився в думки — сумна розповідь Ганса Брінкера досіе звучала в його вухах. І тільки коли Людвіг, сміючись, гукнув його: «Прокинься, дідусю!» — він знову взявся до виконання обов’язку доблесного ватажка свого загону.
— Агов, молоді люди, сюди! — крикнув він.
Хлопці йшли міськими вулицями, але не тротуаром — на них рідко натрапиш у Голландії, — а вимощеною із цегли доріжкою, яка прилягає до бруківки на одному з нею рівні.
На честь святого Ніколааса Гаарлем, так само як і Амстердам, набув ошатного вигляду.
Назустріч хлопцям ішов якийсь дивний чоловік. Він був невисокий на зріст, у чорному костюмі й короткому плащі; на голові в нього були перука й трикутний капелюх, з якого звисав довгий креповий шарф.
— Хто це? — вигукнув Бен. — Що за дивна фігура!
— Це аанспреєкер, або оповіщувач, — сказав Ламберт. — Хтось помер.
— Хіба всі у вас так носять жалобу?
— Та ні. Аанспреєкер — розпорядник на похороні; коли хтось помирає, він має обійти всіх друзів та родичів небіжчика і сповістити їх.
— Дивний звичай!
— Ну, — сказав Ламберт, — нам, мабуть, не варто перейматися тією смертю, про яку він зараз сповіщає: я бачу — інша людина щойно прибула на цей світ, щоб зайняти звільнене місце.
Бен здивовано глянув на нього:
— А ти звідки знаєш?
— Бачиш гарненьку червону подушечку для шпильок, що висить он на тих дверях? — у свою чергу запитав Ламберт.
— Так.
— Це означає, що народився хлопчик.
— Хлопчик? А як ти про це дізнався?
— Бачиш, коли тут, у Гаарлемі, народжується хлопчик, його батьки вішають на двері червону подушечку для шпильок. Якби народилася дівчинка, висіла б біла подушечка. У деяких місцях на двері вішають ошатніші речі — суцільно обшиті мереживами, але навіть на найубогіших будинках можна побачити стрічку або хоча б мотузочку, прив’язану до замка на дверях…
— Глянь! — мало не заверещав Бен. — Так воно і є; бачиш білу подушечку на дверях того будинку із прибудовою і з таким чудернацьким дахом?
– Із чудернацьким дахом?
— Так-так, — сказав Бен, — я забув, що ти місцевий; а мені тут усі дахи здаються дивними. Я кажу про будинок, що стоїть поруч із тим зеленим будинком.
— Справді, там народилася дівчинка. От що я тобі скажу, капітане, — крикнув Ламберт, вільно переходячи на голландську, — вшиваймося якомога скоріше з цієї вулиці! Вона аж кишить немовлятами! Ще хвилина — і вони здіймуть жахливий лемент.
Капітан розсміявся.
— Ходімо, я поведу вас слухати значно приємнішу музику, — сказав він. — Ми потрапили сюди саме вчасно, щоб послухати орган святого Бавона. Сьогодні церква відчинена.
— Як?! Величезний Гаарлемський орган? — запитав Бен. — От чудово! Я не раз читав про нього, про його величезні труби і vox humana[22], що звучить, як голос велетня.
— Так, то саме він і є, — відповів ван Моунен.
Пітер не помилився. Церква була відчинена, однак там не правилося. Але на органі хтось грав. Коли хлопчики увійшли, назустріч їм линув цілий потік звуків. Здавалося, він захоплював їх одного за одним у темну глибину споруди.
Музика звучала дедалі голосніше, поки нарешті не перейшла в шум і ревіння грізного
