Срібні ковзани - Мері Мейпс Додж
Аж ось почулася відповідь, м’яка, ніжна, сповнена любові, як пісня матері. Буревій стих; пташки, що десь причаїлися, випурхнули, й у повітрі забриніла радісна музика, здіймаючись усе вище й вище, поки останній слабкий звук не завмер удалині.
Vox humana змовк; але в тому чудовому гімні подяки, що зазвучав тепер, вчувалися удари людського серця. Пітеру й Бенові ця музика здавалася ангельським співом. Їхні очі затуманилися, дивна радість охопила душу. І от, немов підняті невидимими руками, вони вже линули кудись у потоці звуків, забувши про втому й прагнучи лише одного: слухати цю неймовірну музику вічно… Та раптом хтось нетерпляче смикнув ван Хольпа за рукав, і в нього над вухом пролунав буркотливий голос:
— Ти довго ще тут сидітимеш, капітане? Мружишся на стелю, як хворий кролик! Час у дорогу!
— Тихше! — прошепотів Пітер, ще не оговтавшись.
— Ходімо, друже! Ходімо! — сказав Карл, знову смикнувши Пітера.
Пітер неохоче обернувся. Він не міг затримувати хлопців проти їхньої волі. Всі, крім Бена, дивилися на нього з докором.
— Ну що ж, друзі, — прошепотів він, — ходімо! Тільки тихше!
— Це найнеймовірніше, що я бачив і чув відтоді, як приїхав до Голландії! — у захваті вигукнув Бен, щойно вони вийшли на подвір’я. — Чудово!
Людвіг і Карл лукаво підсміювалися над цією, як вони висловилися, «ваартал», тобто нісенітницею. Якоб позіхнув. Пітер перезирнувся із Беном — і обидва зразу ж відчули, що вони не такі вже й різні, хоча один народився у Нідерландах, а інший — в Англії.
А перекладач Ламберт поспішив відгукнутися:
– І справді чудово! Наскільки я знаю, тепер є й інші органи, не гірші за цей, але орган святого Бавона протягом багатьох років був найкращим у світі.
— А чи знаєш ти, наскільки він великий? — запитав Бен. — Я помітив, що сама церква неймовірно висока, а орган заповнює увесь кінець великого бічного вівтаря від підлоги і мало не до стелі.
— Це правда, — сказав Ламберт. — А які гарні труби!.. Достоту як чудесні колони зі срібла. Але, знаєш, вони тут тільки для краси: справжні труби позаду них, і деякі такі великі, що в них може влізти людина, а інші менші за дитячого свищика. Так, друже, ця церква вища за Вестмінстерське абатство[23], і все-таки орган здається просто величезним. Учора ввечері батько говорив мені, що висота цього органа сто вісім футів, ширина — п’ятдесят футів, а труб він має понад п’ять тисяч. У нього шістдесят чотири регістри — якщо ти тільки розумієш, що це таке, я ж ні — і три клавіатури.
— Тобі пощастило, — сказав Бен. — Ти маєш блискучу пам’ять. А моя — справжнє решето: не встигнеш всипати туди якихось чисел, як вони вже висипаються. А от факти, історичні події — ті у ній застрягають… Хоч це тішить!
— Отут ми із тобою не схожі, — сказав ван Моунен. — Я — майстер запам’ятовувати імена й цифри, але історія здається мені непролазними хащами.
Тим часом Карл і Людвіг вели суперечку щодо якихось чотирикутних дерев’яних пам’ятників, які вони бачили у церкві. Людвіг запевняв, що на кожному з них написане ім’я людини, похованої під цим пам’ятником, а Карл наполягав, що ніяких імен там немає, а тільки герби померлих, зображені фарбами на чорному тлі, з датою смерті, виведеною золотими літерами.
— Мені видніше, — сказав Карл. — Я пройшов до східної стіни подивитися на застрягле в ній гарматне ядро, про яке мені говорила мама. У тисяча п’ятсот… не пам’ятаю точно, якому році… Підлі іспанці вистрілили з гармати у церкву, коли там ішла служба. Ядро справді залишилося в стіні. Повертаючи назад, я оглянув пам’ятники. Запевняю тебе, на них немає ніяких написів.
— Запитай у Пітера, — сказав Людвіг, не цілком впевнений у тому, що правда на його боці.
— Карл має рацію, — підтвердив Пітер, який чув суперечку, хоча сам у цей час розмовляв із Якобом. — Отож, Якобе, як я казав, великий композитор Гендель випадково приїхав до Гаарлема і, звичайно, одразу ж почав шукати цей знаменитий орган. Він отримав дозвіл на огляд і заграв на органі з усією майстерністю, як раптом до церкви зайшов місцевий органіст. Увійшов і зупинився, вражений: він і сам чудово грав, але такої музики не чув ніколи. «Хто там? — крикнув він. — Якщо це не янгол і не демон, значить, це Гендель!» Коли ж він довідався, що це й справді великий композитор Гендель, то здивувався ще більше. «Але як вам це вдалося? — сказав він. — Ви зробили неможливе: немає у світі людини, яка могла б зіграти десятьма пальцями ті пасажі, які зіграли ви. Людські руки не мають сили впоратися з усіма цими клавішами й регістрами!» — «Знаю, — спокійно відповів Гендель, — тому мені довелося брати деякі ноти кінчиком носа…» Дідько забирай! Уяви собі, як старий органіст, мабуть, витріщив очі!
— Га? Що? — стрепенувся Якоб, коли жвавий голос Пітера раптово замовк.
— Ти що, не слухав мене, телепню? — обурився Пітер.
— О так… Ні… Річ у тім, що… Спочатку я тебе слухав… Зараз я вже не сплю, але я, мабуть, йшов у півсні, — затинаючись, пробелькотів Якоб, і обличчя в нього було таке оторопіле й збентежене, що Пітер не зміг стримати сміху.
Розділ XVII
Чотириголова
