Подорож у Тандадрику - Вітауте Юргісівна Жилінська

— Зловила! — вигукнула Ейнора, та пілот і їй затулив рукою в рукавичці рота, щоб не кричала.

— Не розбудіть квіток. Тепер скажіть, що ви зловили?

— Я, — міцно стиснула повіки Ейнора, — не зловила, а мені впало в руки. Я навіть не знаю, що воно таке.

— Це ж, — вихопила те щось Легарія в Ейнори з рук, — ножик. Він прив'язаний до кінця нитки.

— І не до кінця нитки, а до нитки з клубочка, — жваво вмішався Китичка, — я знаю! і ножик, і клубочок із нашої з Кадрилем спільної ки... Він замалим не відкусив язика. — Кі-кі-кі... кхи!

— Навіть у такій ситуації той кхи-кхи не може бути серйозним, — страшенно розгнівалася начальниця.

— Я не можу не кікікати, якщо мій друг живий-здоровий та ще й намагається нас визволити!

— Цікаво, — блиснув очицями товстий сищик, — що клубочок залишився у Кадриля.

— Ой, — занепокоїлась Легарія, — щось тягне з лапи ножика!

— Думаю, — прогудів Твінас, — Кадриль сіпнув за нитку, подаючи знак, щоб нитку відв'язали і повернули її назад.

— Хіба я не казав, — аж задихався від радості Китичка, — хіба я не казав, що мій друг на волі й обов'язково щось та придумає! Ось вам і безвусий хаос...

Ніхто Китички не слухав: усі чекали, поки Легарія одв'яже нитку від ножика. Та хоч як вона старалася обома лапами, відв'язати ніяк не могла.

— Дайте Ейнорі, — порадив Твінас.

Немов зачарований, дивився він на ніжні пальчики Ейнори, які швидко і спритно розплутали вузол, і на серце йому знову накотилася хвиля ніжності. Ні, великий сищик ніяк не міг збагнути, що з ним діється, і, мабуть, навіть з тисячею люльок йому не вдалося б відгадати цю загадку.

А відв'язана нитка, звиваючись гадюкою, поповзла між квітками назад до пагорбів.

— Ось побачите, — зашепотів песик, — мій друг ще що-небудь нам пришле!

— Наказую всім бути пильними, — звеліла Легарія, схаменувшись, що й у вазі теж треба керувати.

— Чую, — шепнула Ейнора, — щось летить.

Так: на них летіло щось біле, довгасте — неначе величезна сигарета. Щоб його зловити, всі полонені одне перед одним вистромили хто руки, хто лапи; на жаль, на цей раз кинуте у вазу не попало, а шльопнулось поблизу квіток-сторожі.

Полонені аж завмерли: що тепер буде? Начальниця мало не тріснула від досади:

— Я ж казала, той гарячка тільки занапастить нас!

Квітка-сторож підняла дзьоба і повернулася в бік вази, сполохано ворушачи маточками. Іграшки боялися навіть дихнути; біла посилка теж лежала і не ворушилася — виявилося, то була пелюстка, скручена дудочкою і перев'язана на кінці ниткою. Сама нитка тяглася до самого пагорба, за яким, коли уважно придивитися, можна було побачити кінчик одинокого вуха.

Нічого підозрілого не відчувши, квітка-сторож знову зімкнула пелюстки й опустила цвіт; скручена пелюстка, яку тягло на нитці, немов жива поповзла назад до горбка.

Полонені очам своїм не вірили: хоч пелюстка перелізла через квітку-сторожа, але й не поворухнулася!

— Ніяк я не розумію, — прогудів Твінас, — для чого він шле нам ту пелюстку. Ножика — я розумію, ним ми повинні перерізати шнурок, а навіщо пелюстка...

— Мій друг даремно не кидав би! — сказав Китичка і, покосившись на Легарію, додав: — А прізвиська вигадувати все одно недобре!

— Шш! — зашипіла на нього начальниця: пелюстка знову летіла до них. На цей раз було кинуто вдало: пакунок упав на голову Твінасу. Ейнорі знову дали відв'язати нитку, і трохи згодом вона, звиваючись, ще поповзла до її власника. Що він там надумає підкинути? Ой, дивіться, вже летить блакитна грудочка — ляп! — в саму гущу полонених. Як ніколи пригодилися Кадрилю ті нічні вправи метання ручної стріли у ціль! Але... що ж це? На цей раз він метнув звичайнісіньку грудочку глини, а кінець нитки так був у неї вліплений і вмотаний, що її ніяк не вдавалося одв'язати.

— Я гадаю, — проказав Твінас, дивлячись з ніжністю, як марно стараються пальчики Ейнори, — гадаю, що розплутувати й не треба. Очевидно, він хоче, щоб нитка тут і залишилась.

— І як це вам прийшло в голову, — здивувався песик, — навіть і без люльки!

— Давайте почекаємо, — запропонував Твінас, дуже задоволений, що його похвалили: адже це чула й Ейнора! — Почекаємо, чи сіпне нитку назад, чи ні, і тоді будемо знати.

Вони чекали довго — за той час устигло показатися друге зелене сонце. На їхнє щастя, розвиднялося дуже повільно, і квітки, не передчуваючи нічого лихого, куняли собі й далі, опустивши дзьоби. Нитка була на місці, а кінчик вуха зник за пагорбами.

— До роботи! — подала команду жаба. Вона встигла відірвати од накидки вузенький клаптик і зав'язала ним свою бородавку. — Хоча я дуже скалічена, але братимуся за керівництво. Може, є добровольці перерізати шнурок?

— Я, — коротко сказав пілот.

Ножик був малесенький, шнурок грубий, то довелося чимало попрацювати. Полонені, хоч і були змучені, натерпілись горя, а знайшли в собі сили так поставати, щоб не видно було, що робиться з тим шнурком.

— А все-таки навіщо він прислав нам зів'ялу пелюстку? — не переставав морочити собі голову Твінас. — і як дивно: хоч пелюстка ця зачепила сторожу, а вона й не поворухнулася. Може, в цьому таїться... таїться ключ од головоломки?

— Було б про що думати! — з насмішкою заговорила Ейнора, яка