Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський - Мігель де Сервантес Сааведра

— З повіданого вами я роблю висновок, що хоча ви постраждали через скоєні негідні вчинки, майбутнє покарання не додає вам настрою, і ви йдете відбувати його неохоче, а тим більше — не за власним бажанням. Не виключено, що причиною вашого падіння стали слабкість характеру одного перед тортурами, нестача грошей у другого, відсутність покровителів ще у когось, і врешті, помилковий вердикт судді. Усі ці фактори немов би переконують мене, ба, навіть підштовхують довести вам, що небо сприяло моїй появі на світ, аби я прийняв обітницю лицарства і поклявся захищати ображених та пригноблених можновладцями. Водночас, пам’ятаючи одну з ознак мудрості — не бери чогось силоміць, не спробувавши взяти його добром, — я хочу попрохати цих сеньйорів охоронців і пристава розкувати вас та й відпустити з миром. Справді, завжди знайдуться такі, хто послужить королю за сприятливіших умов, бо, з моєї точки зору, жорстоко перетворювати на рабів тих, кого Господь і природа створили вільними. До того ж, сеньйори стражники, — додав лицар, — ці нещасні особисто вам нічого не заподіяли. Хай кожен сам відповідає за свої гріхи; на небі є Бог, який споконвіку карає зло і винагороджує добро, а людям порядним не личить бути катами своїх ближніх. Прошу вас стосовно цієї послуги м’яким спокійним голосом, щоб у разі, якщо ви виконаєте моє прохання, мені було б за що вам дякувати. В іншому випадку зробити це вас змусять мій спис і мій меч.

— Ач, як розходився! — вигукнув пристав. — Хоче, аби ми відпустили королівських каторжників, буцімто ми уповноважені звільняти їх, а він може нам наказувати!

Час добрий, ваша милосте, їдьте куди їхали. Поправте ліпше, сеньйоре, тазик на голові, а на рожен не лізьте.

— Ах, ви ж!.. Ось я вам!.. — заревів ідальго.

Він напав настільки блискавично, що суперник, не встигнувши прийняти оборонну позу, гепнувся об землю, вражений списом. Це виявилось неймовірним везінням для Дон Кіхота, оскільки лише аркебуз пристава був заряджений. Втім після хвилинної розгубленості решта конвойних оголили мечі проти лицаря, і довелось би йому сутужно, якби каторжники, відчувши подих свободи, не вдалися до спроби позбавитись остогидлого ланцюга. Виникла неймовірна колотнеча: охоронці то кидалися у бік арештантів, що майже звільнились, то схрещували зброю з Дон Кіхотом, і все без особливого успіху. Між тим Санчо Панса допоміг розкуватися Хінесу де Пасамонте, який, підскочивши до поверженого пристава, вихопив у нього з рук рушницю і давай цілитись у стражників. Налякана варта миттєво розбіглась, ухиляючись ще й від граду каменюк, якими її осипали колишні в’язні, що теж скинули кайдани.

Такий поворот подій серйозно стривожив Санчо, котрий небезпідставно хвилювався, що втікачі поскаржаться Святому братству, яке одразу спорядить загін на пошуки злочинців. Своєю тривогою зброєносець поділився з господарем і порадив не барячись сховатись у найближчих горах.

— Добре-добре, заспокойся, — відмахнувся Дон Кіхот. — Я й сам чудово знаю, що мені чинити.

Він скликав каторжників, які було розбрелись, і ті обступили його колом.

— Серед ґречних людей, — почав ідальго власну промову, — заведено дякувати тим, хто зробив їм послугу, бо невдячність являє собою один із найтяжчих гріхів, що гнівають Всевишнього. Тому я хотів би — і це моя воля, — щоб у нагороду мені ви, обтяжені ланцюгом, від якого вас звільнили, негайно вирушили до міста Ель-Тобосо, де, з’явившись перед очі сеньйори Дульсінеї Тобоської, передали б їй вітання від її шанувальника, тобто від лицаря Сумного Образу, та оповіли б у всіх подробицях цю пригоду. А потім можете йти, куди вам заманеться.

За всіх відповів Хінес де Пасамонте:

— Повелитель і рятівник наш просить від нас неможливого, адже ми не в змозі ходити дорогами натовпом, а лише поодинці, щоб не потрапити до лабетів Святого братства. Хай ліпше ваша милість звелить нам замість того прочитати кільканадцять разів молитви «Аве Марія» та «Вірую»; це буде зроблено з превеликим нашим бажанням. Але припускати, що ми знову звалимо собі на плечі кляту залізяку і почвалаємо в Ель-Тобосо, це все одно що уявляти, ніби зараз ніч, хоча немає ще й десятої ранку, а звертатися до нас із подібним проханням — це немов вимагати від цапа молока.

— У такому разі я присягаюсь, — вибухнув ідальго, — доне сучий сину Хінесільйо де Бандитільйо, чи як вас там звуть, ви підете туди один, піджавши хвоста і тягнучи ланцюг на собі!

Пасамонте, який вже давно докумекав, що в Дон Кіхота вітер у голові свище, інакше він не утнув би небаченої дурниці й не звільнив би каторжників, непомітно підморгнув товаришам, після чого ті швиденько відбігли трохи убік і почали закидати лицаря камінням. Воно, здавалось, летіло звідусіль. Дон Кіхот не встигав прикриватися щитом, а бідолашний Росінант не звертав щонайменшої уваги на шпори, завмерши, наче бронзова статуя. Санчо сховався за осла, скориставшись ним як живим захистом від хмари каменюк, що дощем пролилась над обома. Кабальєро поталанило менше: два-три влучні кам’яні снаряди звалили його із сідла. Зі свистом та улюлюканням розбійна ватага напосіла на мандрівників, зірвавши з ідальго щось подібне до укороченого каптана,[52] який він носив поверх лат, Санчо Пансу ж зовсім лишили, можна сказати, в чому мати народила. Розділивши сяку-таку здобич, недавні арештанти подалися хто куди, переймаючись передусім тим, аби знову не потрапити до рук правосуддя.

Зостались самі віслюк і кінь, а також лицар і зброєносець. Меланхолійно задумливий осел, якому ще учувався шерех каменів, час від часу тривожно щулив вуха; повалений з ніг Росінант непорушно простягся біля хазяїна; Санчо нервово вибивав зубами третяка в очікуванні Святого братства, ну а Дон Кіхот був прикро вражений тим, що невдячні людці так негоже з ним обійшлись.

Розділ XXІІІ,

у якому оповідується про те, що чекало на прославленого Дон Кіхота в С’єрра-Морені;[53] тобто, йдеться про найрідкіснішу з пригод, наведених у цій правдивій історії

— Мені доволі часто випадало чути, Санчо, — сказав украй зажурений ідальго зброєносцеві, — що робити добро мужлаям — це те саме, що носити воду решетом.

Якби я прислухався до твоєї поради, то уникнув би цієї напасті. Однак нічого не вдієш: наберемося терпіння, але надалі будемо обачнішими.

— Та швидше я перетворюсь на турка, — безнадійно махнув рукою Санчо Панса, — аніж ваша милість стане обачнішою. Втім, послухайтесь хоч зараз: вкотре запевняю вас, що Святе братство не зглянеться на ваш