Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський - Мігель де Сервантес Сааведра

— Не можу, — плаксиво заскиглив Санчо Панса, — бо варто мені буде віддалитись від вашої милості, як страх негайно охопить мою душу. Тому раз і назавжди змиріться з тим, що я ніколи не відійду від вас ані на крок.

— Хай буде так, — сказав лицар Сумного Образу. — Я вельми радий, що тебе надихає твердість мого духу. Тоді йди за мною невідступно або як зумієш та пильнуй. Можливо, ми стрінемо того чоловіка, безсумнівного хазяїна знайдених нами речей.

— Може, нікого не шукатимемо, — Санчо опустив очі, — раптом доведеться повертати золоті? Хай вони зоставатимуться моїми, доки їхній власник не об’явиться якось сам собою, га? Там, дивись, гроші будуть витрачені, а на нема й суду нема.

— Помиляєшся, — спохмурнів Дон Кіхот. — Оскільки відповідний здогад у нас майнув, то ми зобов’язані знайти справжнього хазяїна і повернути гроші. В іншому випадку: лише від одного цього, вельми ймовірного припущення, що то був дійсно він, наша провина не стає меншою, ніж якби нам це було відомо напевно. Хай ліпше тебе заспокоює, друже, що, зустрівшись з ним, я зітхну полегшено.

Отже, ідальго пришпорив Росінанта, а Санчо Панса побрів за ним пішки — завдяки старанням Хінеса де Пасамонте — та ще й з ношею. Трохи згодом біля гірського струмка вони угледіли наполовину згризені останки осідланого мула, що, схоже, підтверджувало висунуту версію.

Обидва стояли саме біля кісток, коли почулось мекання і зліва на стежці з’явилось чимале козине стадо, яке супроводжував пастух доволі похилого віку. Не уявляючи, що ще когось могло занести туди, де бродять хіба тільки кози, вовки або інша звірина, він нерішуче спинився, але майже одразу гукнув, наближаючись:

— Побий мене грім, якщо ви не дивитесь на мула, котрий, ось уже півроку як, сконав у цій балці. А з його хазяїном ви, часом, не зіткнулися?

— Ми нікого не зустрічали, — відповів Дон Кіхот. — Проте неподалік знайшли кинуту дорожню сумку.

— Ага, — кивнув козопас, — бачив я її, однак підняти не наважився. Знаю ці витівки хитрого диявола: спокусить, а потім усі вирішать, що ти злодій.

— От-от, і я кажу — дещо поспішно вторив йому Санчо. — Мені вона теж потрапила на очі, та я до неї — боронь Боже! Хай лежить; не дай Господи, накличеш неприємності.

— Чоловіче, — звернувся кабальєро до старого, — вам випадково не відомо, кому належала сумка?

— Знаю лише, — обперся той руками на посох, — що десь півроку тому зустрівся нам, пастухам, юнак, судячи з усього, шляхетного роду, котрий правив цим, тоді ще живим, мулом і мав при собі ту ж сумку, яку ви знайшли, та запевняєте, що… гм, не чіпали. Поцікавившись, які тутешні місця особливо неходжені й безлюдні, він вирушив у вказаний бік, і відтоді блукає в горах. Бувало цей самітник, обличчя якого випалене сонцем та висушене вітром, а одяг зовсім зносився, перестрівав на дорозі погоничів худоби, інколи просячи хліба й сиру «Христа заради», а інколи відбираючи скромні харчі силоміць. Мабуть, нещасний втратив розум. Декому доводилось чути, як він крізь ридання проклинав уголос підступність якогось Фернандо, бажаючи останньому всіляких бід та напастей.

Годі й казати, що після вислуханої історії Дон Кіхотові ще дужче загорілось дізнатися розгадку. І треба ж так трапитись, аби в цю мить з’явився, ламаючи чагарник, той безумець. Ідальго вистачило погляду на його лахміття, щоб упевнитись, що незнайомець, який свого часу носив подібне дороге вбрання, не був простолюдином.

Підійшовши, юнак хрипло, але напрочуд ввічливо привітався. Дон Кіхот теж відповів чемно і, спішившись, невимушено по-дружньому обійняв парубка, якого ми, пам’ятаючи влучне прізвисько кабальєро, сміливо можемо назвати голодранцем Жалюгідного Образу. Самітник спочатку дозволив себе обняти, а потім ледь відсторонив ідальго й, поклавши йому руки на плечі, став уважно в нього вдивлятися. Схоже, що фігура та обладунок Дон Кіхота бентежили молодика не менше, аніж дивував присутніх його зовнішній вигляд. Врешті з церемонією обміну люб’язностями було скінчено, і хлопець завів монолог, виклад якого чекає на вас попереду.

Розділ XXIV,

у якому триває пригода в С’єрра-Морені

Ідальго уважно слухав обірваного лицаря Гір, котрий розповів:

— Сеньйоре, хоч ми з вами не знайомі, однак вельми ціную знаки поваги, якими ви мене вшанували. Якщо у вас знайдеться трохи їжі, то, поївши, я міг би — ясна річ, у разі вашого бажання — стисло розповісти про свої злигодні. Але обіцяйте, що ніяким чином не перебиватимете, інакше я в ту ж хвилину змовкну. Кажу так, бо не хотілося б довго спинятись на особистих стражданнях, оскільки згадувати — означає примножувати їх, а що менше питань мені задаватимуть, то швидше з цим буде покінчено.

Втамувавши голод харчем, який нашкребли у своїх торбинах Санчо та пастух, лицар Лісу повів усіх до зеленої галявинки, що знаходилась за скелею. Там він умостився прямо на траві, чекаючи, доки влаштується решта. Згодом почав:

— Мене звуть Карденьйо, моя рідна сторона — одне з найкращих міст Андалусії. Походжу я зі знатного роду, а мої батьки — люди заможні.

Горе ж моє таке, що ніхто не здатний йому зарадити. Ще дитиною я був закоханий у дівчину, з якою зростав по сусідству. І вона платила мені взаємністю палко й самовіддано, як можуть поводитись тільки в юному віці. Світ не бачив гарнішої, ніж моя Лусінда. Минали роки, всі розуміли, що весілля не за горами. Ось уже через міркування традиційної пристойності мене було відлучено від її дому. Та незважаючи на заборону зустрічатись, наше з Лусіндою почуття лише міцніло. Адже папір, чорнило і перо завжди дозволяють довести до серця того, кого ми любимо, що приховано в глибинах нашої душі. О, небеса, скільки любовних записок написав я їй! Скільки зворушливих послань отримав у відповідь! Скільки склав пісень та ліричних віршів, у яких виливав свою пристрасть і тішився солодкими хвилюючими мріями!

Зрештою я зважився офіційно попросити дозволу взяти шлюб з коханою. Проте її батько, подякувавши за виявлену честь та не заперечуючи в головному, все ж обмовився, що подібні переговори мав би вести мій батечко. Думка здалась цілком слушною, а тому я стрімголов кинувся додому, практично не сумніваючись у сприятливому результаті. Та в кабінеті батька на мене чекала несподіванка. Щойно я увійшов, як він вручив мені розпечатаний пакет і сказав: «Із цього листа ти, Карденьйо, дізнаєшся, що герцог Рікардо вирішив зробити тобі ласку». Як вам повинно бути відомо, шановні сеньйори, герцог Рікардо — це іспанський