Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський - Мігель де Сервантес Сааведра
Вірність зброєносця щиро зворушила Дон Кіхота, але не настільки, щоб навзнаки подати. Тому він мовчки пришпорив Росінанта, прямуючи, як йому здавалось, у бік шуму води. Санчо пішки тримався поряд, за звичкою ведучи на поводі віслюка, свого постійного супутника і в радощах, і в горі. Незабаром вони опинились біля підніжжя високих скель, з яких спадали могутні водяні потоки. Попереду бовваніли старі халупи, що радше нагадували руїни, звідки, схоже, й чулись таємничі звуки. Заспокоївши наляканого коня і цілковито віддавшись під покровительство дами свого серця, ідальго обережно посунув уперед, молячи Господа підтримати його в годину тяжкого випробування. Напівживий од страху Санчо Панса ледве шкандибав, проте не відставав. Знадобилося ще з півсотні кроків та обігнути залом гори, щоб стала зрозумілою єдина причина зловісного грюкоту, який тривожив їх усю ніч. Це були — тільки не ображайтеся і не ремствуйте, о читачі! — шість сукновальних молотів, котрі й породжували те стукотіння періодичними ударами.
Дон Кіхот завмер, ніби статуя, втративши дар мови. Як здалося Санчо, на обличчі хазяїна майнув вираз очевидної збентеженості. У свою чергу, від погляду ідальго не приховались надуті червоні щоки зброєносця, готового в будь-який момент пирснути. Власне, не так уже досадував кабальєро, щоб, дивлячись на нього, стримувати власний сміх. Побачивши це, Санчо Панса лунко зареготав і досміявся до того, що Дон Кіхот почав згадувати чорта, тим більше, коли почув: «О друже Санчо, чи відомо тобі, що я народився з веління небес у наш залізний вік, аби відродити щасливий золотий?! Мені передвіщені небезпека, славетні подвиги й величні діяння…»
Усвідомлюючи, що з нього глузують, присоромлений та водночас розгніваний ідальго двічі ударив списиком плазом по спині зброєносця. Удари виявились сильними, і якби вони влучили в голову, то, можливо, платню Санчо Панси отримали б його спадкоємці, але не він сам. Санчо зрозумів, що справи кепські й, побоюючись, щоб господар не зайшов надто далеко, смиренно сказав:
— Заспокойтеся, ваша милосте; Богом присягаюсь, я пожартував.
— Ви, шановний, жартуєте, а мені не до смішок, — похмуро відповів Дон Кіхот. — Слухайте-но, сеньйоре жартівнику, невже вам здається, що була б це замість сукновальних молотів справжня небезпека, я не виявив би істинної твердості духу? І чи зобов’язаний я, лицар, гадати, молоти то були чи ні? А що як я, на відміну від декого з присутніх, їх за все моє життя взагалі ніколи не бачив? От якби це виявилися шестеро велетів, яким би я не зміг показати, де раки зимують, тоді б ви й вишкірювались наді мною скільки завгодно.
— Та годі ж бо, хазяїне, — ховаючи бісиків в очах, мовив Санчо Панса. — Визнаю, що передав куті меду.
Однак тепер, коли ми замирилися (і дай вам Господи завжди з усіх пригод виходити живим та здоровим, як трапилось цього разу), визнайте, ваша милосте, хіба ж не смішно, що ми марно лякалися? Ох, натерпівсь я страху; а стосовно вас мені добре відомо, що ви нічого не боїтеся.
— Не заперечую, — погодився ідальго, — наша пригода здатна викликати посмішку. Але розповідати про неї не варто, бо не всі люди досить розумні, аби правильно оцінювати дійсність.
— От про кого цього не скажеш, — пересмикнувсь Санчо, — так це про ваш списик, яким ви, мене почастували. Добре, хоч я вивернувся. Та Бог з ним, адже недарма кажуть: «Люби як душу, тряси як грушу». Тим більше, що зазвичай імениті сеньйори, вилаявши спочатку слугу, пізніше, бува, дарують йому панталони. Тільки не знаю, чого чекати після того, як тебе оперіщать по спині; либонь, мандрівні лицарі в подібних випадках обмежуються островами або королівствами де-небудь на твердій суші.
— Справи можуть повернутись таким чином, — зауважив Дон Кіхот, — що все, сказане тобою, здійсниться. До речі, вибач за мою нестриманість; ти ж не дурень і розумієш, що зопалу людина не завжди контролює свою поведінку. Але зарубай на носі — надалі не дозволяй собі зайвого. Я читав багато лицарських романів, однак не пам’ятаю, аби хтось зі зброєносців настільки розпускав язика перед власним господарем. Та, мабуть, ми обидва винні: ти — в тому, що був зі мною недостатньо поштивим, я — що не вимагав від тебе більше мене шанувати. Отож, Санчо, затям: ніколи не забувай різниці між хазяїном і наймитом, сеньйором і слугою, лицарем і зброєносцем. Нумо відсьогодні ставитись один до одного з більшою повагою та не допускати взаємних шпильок, адже будь-який мій гнів суттєво віддалятиме втілення твоєї заповітної мрії. Обіцяні ж тобі благодіяння і нагороди являться свого часу, а якщо ні, то принаймні платня за службу нікуди не дінеться, про що ти вже знаєш.
— Можете бути певні, — урочисто пообіцяв Санчо Панса, — тепер якщо я коли й відкрию рота, то лише щоб вшанувати вас як господаря та справжнього кабальєро, а не для того щоб глузувати над вчинками вашої милості.
— І добре зробиш, — підвів риску ідальго, — бо хазяїв своїх потрібно шанувати нарівні з батьками.
Розділ XXІ,
у якому йдеться про велику пригоду, цінним наслідком якої став шолом Мамбріна, та про інші події, що трапилися з нашим непереможним лицарем
Тим часом почало мжичити, і Санчо націлився було знайти дах над головою в одній із сукновалень. Але Дон Кіхот, якому через зрозумілі причини стали бридкими чи не всі валюші[46] світу, й чути про це не захотів. Тому, вивернувши праворуч, він обрав новий, відмінний від учорашнього, напрямок.
Трохи згодом ідальго розгледів вершника, на голові якого щось виблискувало, ніби золото. Просяявши обличчям, Дон Кіхот радісно звернувся до зброєносця:
— Здається, Санчо, кожне прислів’я таїть у собі істину, перевірену багатим життєвим досвідом, батьком усіх наук. А особливо це: «Там, де зачиняються одні двері, відчиняються
