Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський - Мігель де Сервантес Сааведра
— Добре подумайте, ваша милосте, над тим, що кажете, — звично захвилювався Санчо Панса, — а більше над тим, що робите. Бо ж не хотілося б, аби це виявились іще одні сукновальні, які замість сукна почнуть валяти нас до безпам’ятства.
— Та йди ти до біса! — обурився кабальєро. — Що може бути спільного між шоломом і сукновальнями?
— Нічого такого не знаю, — відповів Санчо. — Але воістину, якби я міг говорити, як раніше, то, сподіваюсь, підшукав би вагомі докази, щоб ваша милість зрозуміла помилковість своєї думки.
— У чому ж це я помиляюсь, Хомо невіруючий? — скипів Дон Кіхот. — Хіба ти не бачиш лицаря в золотому шоломі, котрий сюди править верхи на сірому в яблуках коні?
— Бачу тільки чоловіка, — промимрив зброєносець, — на бурому, як і мій, ослові, на голові якого щось виблискує.
— Оце і є шолом Мамбріна, — сказав ідальго. — Посунься-но вбік та залиш мене з ним наодинці — ти переконаєшся, що без зайвих балачок і не гаючи часу я заволодію омріяним шоломом.
— Авжеж, краще відійду, — буркнув Санчо. — Хто його знає, раптом халепа із валюшами була не найгіршою?
— Я вам, брате, вже говорив, аби ви більше не згадували ніяких сукновалень, — роздратовано мовив Дон Кіхот, — інакше, присягаюсь… я… коротше, я з вас усю душу витрясу.
Санчо Панса негайно прикусив язика, остерігаючись, щоб господар не виконав погрози.
Що ж до шолома, коня та вершника, які привиділись кабальєро, то справа полягала ось у чому: в одному з навколишніх селищ чекали місцевого цирульника, а за сумісництвом ще й аптекаря, який збирався пустити кров хворому, а пізніше поголити іншого клієнта. Для цього серед необхідних йому речей він захопив мідний таз. Дорогою цирульник потрапив під дощ, і щоб не зіпсувати свого капелюха, судячи з усього — нового, натягнув на голову той тазик, вичищений настільки, що його було видно за півмилі. Їхала ця людина, як уже зауважив Санчо, на бурому віслюкові, чого хворобливій уяві Дон Кіхота вкупі з попередніми вищезгаданими обставинами сповна вистачило, аби щиро повірити в наявність і сірого в яблуках коня, і вершника, і золотого шолома. Коли він помітив, що незнайомець достатньо наблизився, то пустив Росінанта чвалом зі списиком наперевіс, недвозначно збираючись проткнути нещасного, але, по правді, встиг крикнути на скаку:
— Захищайся, сволото, або добровільно віддай те, що по праву має належати мені!
Охопленого смертельним жахом цирульника, перед яким раптово виникла зловісна фігура войовничого лицаря, наче вітром змело з осла. Ще секунда — і бідолаха накивав п’ятами, аж курява встала. Сам таз лежав покинутий на землі. Вельми вдоволений ідальго зазначив, що нехрист вчинив напрочуд розсудливо і що він, вочевидь, наслідував поведінку бобра, який, потрапивши до пастки, відгризає собі зубами те, заради чого, як підказує йому внутрішнє чуття, на нього й полюють. Відтак Дон Кіхот наказав Санчо принести трофей, і той, взявши його в руки, схвально крекнув:
— Їй-Богу, добрячий тазик. Коштує не менше восьми реалів.
Він вручив здобич своєму хазяїнові, який моментально натягнув його на голову, повертаючи то в цей, то в той бік, однак так і не знайшовши забрала, сказав:
— Язичник, для якого кували цей славетний шолом, безсумнівно, відзначався великою головою; та найгірше те, що йому бракує забрала.
Почувши, що тазик назвали шоломом, Санчо Панса не зміг утриматись від сміху, але, пригадавши гнів господаря, вмить осікся.
— Чого ти гигочеш? — спитав Дон Кіхот.
— Сміюсь, — відповів зброєносець, — бо уявив голову власника шолома, що швидше нагадує тазик для гоління.
— Знаєш, що я подумав, Санчо? Мабуть, волею випадку чудодійний шолом дістався тому, хто не знав його справжнього призначення. І от, усвідомивши, що ця річ зі щирого золота, невіглас одну половину розплавив у злиток, а з іншої абияк зробив щось, що радше скидається на згаданий тобою тазик. Та хоч би там як, кому-кому, а мені відомо, чого вартий даний шолом, і мене не бентежать ніякі примхи долі щодо подібної видозміни. У першому ж селі, де є кузня, я перекую його, а поки й таким згодиться — все ж ліпше, ніж нічого. Тим більше, що, принаймні, від каменюк він здатний мене захистити.
— Еге ж, — в’їдливо підтакнув Санчо Панса, — якщо ті камені будуть випущені не з пращі, як це трапилось, коли зійшлися два війська і коли вашій милості перелічили зуби, а потім пробили бляшанку з благословенним бальзамом, від якого мені ледь не вивернуло нутрощі.
— Я не дуже сумую за цією втратою, — зауважив ідальго, — адже ти знаєш, що його рецепт мені відомий напам’ять.
— Мені теж, — сплюнув Санчо. — Та, не дай Господь, якщо я ще хоч раз приготую або скуштую його, одразу вріжу дуба. Щоправда, не думаю, аби це зілля мені коли-небудь знадобилось. От що стосується нового підкидання на ковдрі, нічого не скажу, така неприємність може й повторитись. Тоді вже варто сподіватись тільки на Всевишнього.
— Ти, Санчо, нещирий християнин, — з сумом констатував Дон Кіхот, — бо ніколи не забуваєш образи, завданої тобі навіть усього один раз; але щоб ти знав, серця благородні й великодушні не звертають уваги на подібні дрібниці. Що, тобі покалічили ногу, зламали ребро чи пробили голову, що досі тримаєш у пам’яті той невинний жарт? Люди просто трохи розважилися. А якби я сприйняв їхню витівку інакше, то неодмінно помстився б за тебе і геть-чисто розніс би їх, ще більше, ніж давню Трою греки, що мстили за викрадення Єлени. До речі, живи вона зараз, або моя Дульсінея тоді — ніхто й не обмовився б стосовно краси тієї гречанки.
При цьому він видав благоговійне зітхання, яке, безсумнівно, було почуте й небесами.
А Санчо Панса мовив:
— Ну хай це буде жарт, хоч і я, і мої кістки так не вважаємо. Та Бог із ним. Краще скажіть, ваша милосте, що нам робити з сірим в яблуках конем, схожим на бурого віслюка, якого залишив цей Мартіно? Навряд чи він про нього згадає, а коник-то, слово честі, файний!
— Я не звик грабувати переможених, — насупився кабальєро. — Тому не чіпай цього коня
