Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський - Мігель де Сервантес Сааведра

Поки суд та діло, обидва доїли рештки харчів і напилися з річки, жодного разу більше не оглядаючись на сукновальні, щодо яких відчували надзвичайну огиду.

Закусивши і навіть певним чином підбадьорившись, мандрівники сіли верхи й рушили вперед, цілком довірившись чуттю Росінанта, пліч-о-пліч з яким невтомно трусив його сірий капловухий товариш. Невдовзі їм пощастило знайти битий шлях і вони попрямували ним навмання, без ніякої виразної мети.

Їхали собі, їхали, аж ось Санчо першим порушив мовчання:

— Може ваша милість дозволить трохи побалакати з вами? Бігме, відтоді як ви наклали на мене тую обітницю, в моєму шлунку переварились щонайменше чотири теми для розмови, і мені не хотілося б, аби остання, що крутиться на кінчику мого язика, теж наказала довго жити.

— Давай, — погодився Дон Кіхот, — але особливо не патякай.

— Мене, сеньйоре, — почав Санчо Панса, — давно непокоїть думка, що подорожувати у пошуках пригод украй невигідно, бо хай би скільки перемог ви отримали, ніхто про них, всупереч бажанню вашої милості, все одно не дізнається. Хоча такі подвиги, звичайно ж, варті ліпшої долі. Тому чи не вступити нам на службу до якогось імператора, який з кимось воює, — і тоді вже на полі бою ви зумієте продемонструвати свою хоробрість. А владика, пройнявшись вашим завзяттям, щедро нам віддячить, кожному по заслугах. Водночас обов’язково знайдеться той, хто занесе в скрижалі на вічні часи звитяги вашої милості. Стосовно своїх заслуг я скромно промовчу, однак запевняю, якби лицарська справа передбачала описання подвигів зброєносців, не думаю, що мої опинились би між рядками.

— Меткий ти на розум, — відповів кабальєро. — Та щоб удостоїтись подібної честі, слід спочатку никати світом у пошуках пригод, набути гучного ім’я і шани, а вже опісля з’являтись при імператорському дворі. Можеш не сумніватися, Санчо, що саме таким чином мандрівні лицарі сходили на престол. Тепер нам потрібно дізнатись, хто з християнських або поганських королів веде війну, і було б не зайвим, аби він ще й мав красуню доньку. Але є тут одна заковика: припустимо, знайдемо ми бажану королівську особу з дочкою, а я, зі свого боку, вкрию себе невмирущою славою. Проте раптом король не захоче віддавати за мене свою кровиночку без доказів моєї приналежності до благородної крові. Щоправда, я походжу з давнього дворянського роду, і, ймовірно, мудрець, котрий писатиме історію мого життя, встановить, що я — онук якого-небудь короля у п’ятому або шостому поколінні. І моєму майбутньому тестеві цього виявиться цілком достатньо, а коли ні, то все одно інфанта настільки в мене закохається, що піде всупереч батьківській волі. Якщо ж і цього не трапиться, лишається інший дієвий засіб — викрасти дівчину й відвезти, куди мені заманеться, а з часом її батьки змінять гнів на милість. Далі, одним словом, король помирає, його донька — спадкоємиця, я ж — новий володар королівства. Тоді й настане час осипати милостями зброєносця: одружую тебе зі служницею інфанти, яка була посередницею в наших сердечних справах, і при цьому виявляється, що вона дочка вельми сановитого герцога.

— Все це добре, — озвався Санчо Панса. — Біда тільки в тому, що доки ви не замиритесь із потенційним тестем, нещасний зброєносець в очікуванні обіцяних милостей почуватиметься, либонь, як зголоднілий вовк. Хіба що служниця, його майбутня дружина, супроводжуватиме інфанту і погодиться ділити з ним горе навпіл. Вам же, мабуть, нічого не варто посприяти їхньому негайному одруженню?

— Щодо цього труднощів не виникне, — запевнив ідальго. — Тож хай Господь виконає моє бажання і твої, Санчо, мрії.

— Дай-то Бог, — підхопив Санчо Панса. — Адже бути справжнім християнином достатньо, щоб стати графом. І ганьба мені, якщо я посоромлю графський питул!

— Титул, — іронічно усміхнувся Дон Кіхот. — Вимовляй «титул», а не «питул».

— Нехай так, — потер долонями Санчо, наперед тішачись приємними перспективами. — Давно мені казали оточуючі, що з моєю величною поставою я заслуговую більшого. А ще як накину на плечі герцогське вбрання або мене побачать у золоті та перлах — викапаний заморський граф…

— Вигляд матимеш належний, — продовжував усміхатися кабальєро. — Але тобі доведеться частіше голити бороду, оскільки вона в тебе густа, неохайна і скуйовджена; якщо не звикнеш голитися, принаймні через день, то й здаля буде видно, що ти за один.

— Що може бути простішим? — не збентежився Санчо Панса. — Найму голяра і триматиму його у домі. А в разі необхідності він завжди ходитиме за мною назирці.

— Повинен визнати, — зауважив Дон Кіхот, — що ти дійсно маєш підстави для цього рішення. Бо ж, як відомо, звичаї вкорінюються не всі зразу, а поступово, і чому б тобі не стати першим графом, за яким ходив би особистий цирульник?

— Що стосується голяра, — відповів Санчо, — то мій клопіт, а справа вашої милості — постаратись якнайшвидше вибитись у королі та зробити мене графом.

— Так воно й буде, — завершив дискусію ідальго.

І, спрямувавши свій погляд уперед, помітив щось, про що ви дізнаєтесь у наступному розділі.

Розділ XXІІ,

у якому йдеться про те, як Дон Кіхот звільнив багатьох нещасних, котрих силоміць вели туди, куди їм іти аж ніяк не хотілося

Обмінявшись зі своїм зброєносцем думками, про які йшлося наприкінці попереднього розділу, Дон Кіхот підняв голову й побачив, що, брязкаючи кайданами, назустріч суне чоловік зо дванадцять, нанизаних, немов намисто, на довгий залізний ланцюг, обмотаний навколо їхніх ший. Групу цю супроводжували четверо охоронців, з яких двоє, озброєні аркебузами,[47] їхали верхи, а ще двоє, котрі мали списи й мечі, були пішими. Розгледів процесію і Санчо Панса, стиха зауваживши:

— Це женуть на галери каторжників, королівських невільників.

— Яких невільників? — здивувався ідальго. — Хіба можливо, щоб король когось силоміць неволив?

— Ви мене не так зрозуміли, — похитав головою Санчо. — Я хотів сказати, що ці люди засуджені до примусової служби королю на галерах за скоєні гріхи.

— Отже, — нахмурив чоло Дон Кіхот, — хоч би там як, вони йдуть, а точніше, їх ведуть насильно.

— Еге ж, — підтвердив зброєносець.

— У такому разі, — завершив думку його хазяїн, — мені належить виконати свій обов’язок: подолати насильство, врятувати нещасних і допомогти їм.

— Насмілюсь уточнити, сеньйоре, — зам’явся Санчо Панса, — правосуддя в особі короля не чинить насильства щодо тих сіромах, воно лише карає їх за злочини.

Незабаром процесія наблизилась, і Дон Кіхот дуже ввічливо поцікавився в конвойних, яка причина, а вірніше, які причини змушують їх вести цих людей у подібний спосіб. Один із