Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський - Мігель де Сервантес Сааведра

— Сеньйоре Дон Кіхоте! Благословіть мене й відпустіть: збираюсь повернутися додому, до моєї дружини й діток, з якими я принаймні балакатиму про все що завгодно. А підкоритися вимозі вашої милості день і ніч мандрувати з вами глухоманями та ще й мовчати, коли не терпиться поговорити — це неначе ховати себе живцем. Вірте, не кожному до снаги все життя тинятися в пошуках пригод, раз по раз вскакуючи у халепи, де тебе буцають ногами, підкидають на ковдрі, б’ють камінням і кулаками, а ти, ніби німий, не смієш висловити те, що накопичилось у серці.

— Розумію тебе, друже, — змилостивився ідальго. — Гаразд, припустимо, я тимчасово скасував заборону. Можеш говорити що заманеться, але поки ми не пройдемо гори.

— Ну добре, — оживився зброєносець, — мені б тепер відвести душу. Отож прошу задовольнити мою допитливість: чого це ви надумали так палко захищати тую королеву Магíмасу, або як вона звалась? Вам хіба не все одно? А промовчіть ви, то, я впевнений, ми б дослухали сповідь ненормального і обійшлося би без бійки.

— Насправді ж, — відповів Дон Кіхот, — якби ти знав наскільки поважною та благородною була королева Мадáсіма, то, навпаки, сказав би, що я ще довго стримувався.

— Проте чи варто взагалі звертати увагу, — гнув своє Санчо, — на словесну маячню тих, хто несповна розуму?

— Мандрівний лицар, — демонстрував заздрісне терпіння кабальєро, — зобов’язаний завжди відстоювати честь кожної дами і перед звичайними людьми, і перед безумцями.

— Але всі й так відповідальні перед Богом, — гарячкував Санчо Панса. — Тому, на мою думку, ліпше триматися осторонь, не сунучи носа до чужих справ.

— Не мели дурниць! — терпець Дон Кіхота таки урвався. — Постарайся зарубати собі на носі, що всі мої вчинки цілком розумні й не суперечать правилам лицарства, котрі я знаю ліпше, ніж будь-який лицар.

— Сеньйоре, — Санчо, як то мовиться, понесло, — а це теж звичне лицарське правило — швендяти манівцями непролазними горами, ганяючись за божевільним, якому, якщо ми його зустрінемо, того й гляди, ударить у голову довершити дрючком справу, почату на галявині?

— Добром прошу, замовкни, — нервував ідальго. — Щоб ти знав, мною керує не лише бажання знайти безумця, а й намір здійснити в цих горах якийсь подвиг, що навічно возвеличить моє ім’я, слугуючи з часом взірцем для всіх прийдешніх лицарів.

— А він дуже небезпечний, ваш подвиг? — голос зброєносця по-зрадницькому захрип.

— Ні, — продовжив лицар Сумного Образу, — бо, сподіваюся, нам поталанить і ми опинимось на місці майбутньої зустрічі. А втім, усе залежить від твоєї заповзятливості.

— Моєї зап… заповзятливості? — ледве видавив із себе мудроване слово Санчо Панса.

— Так, — відповів Дон Кіхот, — адже якщо ти хутко повернешся звідти, куди я тебе збираюсь послати, то й мої поневіряння швидко скінчаться і настане пора моєї величі. Додам, що кожен, охочий набути слави людини розсудливої та витривалої, повинен наслідувати і наслідує Одіссея, в особі й подвигах якого давньогрецький Гомер явив нам втілення розсудливості та витривалості. Згадаймо й давньоримського Вергілія, який в особі Енея зобразив гідність шанобливого сина та передбачливість хороброго й тямущого воєначальника. При чому обидва автори живописали своїх героїв не такими, якими вони дійсно були, а такими, якими вони мали бути, подаючи тим самим майбутнім поколінням зразки для наслідування. От і я гадаю, що до взірця лицарської поведінки найбільше наближається той, хто наслідує Амадіса Галльського. Цей муж продемонстрував особливу розсудливість, хоробрість, відвагу, витривалість, стійкість і терпимість, коли, знехтуваний сеньйорою Оріаною, наклав на себе покаяння, взявши прізвисько Хмурий Красень. Ім’я це таїло в собі глибокий зміст і відповідало способу життя, який він охоче обрав. Тож, мабуть, мені легше наслідувати його в цьому, аніж рубати велетів, обезглавлювати драконів, убивати чудовиськ, перемагати армії, топити флотилії та розвіювати чари.

— А що саме, — обережно поцікавився Санчо, — ваша милість збирається здійснити у цій глушині?

— Чим ти слухав? — розсердивсь ідальго. — Я планую наслідувати Амадіса й удавати, що збожеволів та оскаженів, аби одночасно бути схожим і на сміливого Роланда, який, втративши глузд від горя, виривав із корінням дерева, каламутив води прозорих ручаїв, убивав пастухів, винищував стада, підпалював оселі, крав кобилиць та чинив іще сто тисяч інших брутальних витівок.

Ну, можливо, не варто приймати сказане за чисту монету, бо, не виключено, що я обмежусь тими діяннями, які здадуться мені найсуттєвішими. А може, просто вдовольнюсь наслідуванням тільки Амадіса, котрий без усілякої руйнівної навіженості, самими своїми сльозами і зітханнями здобув немислиму славу.

— Чогось ввижається мені, — протяг Санчо Панса, — що чудити лицарів змушувала необхідність, і в них була причина каятись. А ви тут з якої радості? Вас що, покинула жінка?

— У тому-то й річ, — запально вигукнув Дон Кіхот, — аби збожеволіти без будь-яких підстав і дати зрозуміти моїй дамі, що коли я з доброго дива втратив глузд, то що ж зі мною станеться, якщо для цього ще й виникне причина! Тому, друже, не витрачай марно зусиль — мене ні в чому не переконати. Твій хазяїн безумний і залишатиметься таким, доки ти не принесеш відповіді на лист, який я через тебе надішлю своїй повелительці Дульсінеї. Оцінить вона мою вірність — знову житиму нормальним, ні — втрачу глузд остаточно.

За бесідою вони наблизились до підніжжя гори, котра, майже як прямовисна скеля, самотньо стояла серед інших, що її оточували. Гірським схилом дзюрчав сумирний струмочок, витікаючи на трав’янисту луку. Велика кількість дерев і пишна квітуча зелень надавали цьому райському куточку вишуканої привабливості. Підходящим місцем для власного каяття здалась та галявинка лицареві Сумного Образу, який, немов схиблений, голосно заволав:

— Цю місцину, о небеса, обираю я, щоб виплакати наслане вами лихо! Хоч би хто ви були, о тутешні божества, прислухайтесь до стогону нещасного закоханого, який скаржиться на жорстоку вдачу чарівної спокусниці, що втілює собою земну красу! О Дульсінеє Тобоська, день моєї ночі, велич моєї журби, вичерпність моїх життєвих шляхів, зірка моєї долі, молю тебе, замислись над душевним станом твого прихильника через нестерпну розлуку з тобою і вірності його відплати по заслугах! О дерева, нові друзі моєї самотності, подайте знак легким шелестом віт, що моя присутність не заважає вам! О зброєносцю мій, вірний супутнику моїх удач та поразок, запам’ятай усе, що я зараз здійсню, і розкажи про це єдиній винуватиці того, що відбувається!

Нараз Дон Кіхот спішився, звільнив Росінанта від вуздечки й сідла і, плеснувши його по крупу, сказав:

— Той,