Срібні ковзани - Мері Мейпс Додж

На мить усі вражено завмерли, неспроможні вимовити й слова.

А от Карл пробурчав:

— Нерозумно було віддавати всі гроші одному. Я це казав із самого початку… Пошукай гаманець у іншій кишені.

— Шукав… Немає його там.

— Розстебни нижню куртку.

Пітер машинально корився. Він навіть зняв шапку й зазирнув у неї; потім у розпачі знову став нишпорити по всіх своїх кишенях.

— Згубив, хлопці! — нарешті приречено процідив він. — Ні сніданку в нас не буде, ні обіду… Що ж робити?

Ми не можемо йти далі без грошей. Були б ми в Амстердамі, я б дістав грошей скільки потрібно, але в Гаарлемі я не зможу позичити ані стейвера. Може, хтось із вас знає тут людину, яка могла б нам позичити кілька гульденів?

Хлопчики спантеличено перезирнулися. Потім якась подоба усмішки оббігла все коло, але, досягши Карла, перетворилася на похмуру гримасу.

— Це нікуди не годиться, — різко проговорив він. — Я знаю тут кількох людей — усі вони заможні, але батько жорстоко відшмагає мене, якщо я позичу в когось хоча б мідяка. Він звелів написати над воротами нашого літнього будиночка: «Чесна людина не має права позичати».

— Гм! — відгукнувся Пітер, у цю хвилину не дуже захоплюючись таким висловом.

Хлопчики відразу відчули вовчий голод.

— Це моя помилка, — покаянним тоном сказав Бенові Якоб англійською, — я перший сказав: нехай усі хлопці покладуть свій гаманець у гроші ван Хольпа… Тобто свої гроші в…

— Дурниці, Якобе, адже ти хотів як краще!

Бен випалив це з таким запалом, що обидва ван Хольпи і Карл прийшли разом до одного висновку: очевидно, Бен придумав, як негайно врятувати загін.

— Що? Ван Моунене, що він говорить? — закричали вони.

— Він каже: Якоб не винен у тому, що гроші зникли… Він намагався зробити як краще, коли запропонував ван Хольпу взяти наші гроші й покласти їх до свого гаманця.

– І це все? — розчаровано промимрив Людвіг. — Не варто було так гарячкувати, щоб сказати таке. Скільки грошей ми втратили?

— Чи ти забув? — сказав Пітер. — Усі ми внесли рівно по десять гульденів. У гаманці було шістдесят гульденів. Такого дурня, як я, в усьому світі не знайдеш! Малюк Схіммельпеннінк, і той краще за мене зумів би виконати обов’язки капітана! Я готовий сам себе відлупцювати за те, що так вас засмутив!

— Ну то відшмагай себе! — пробурчав Карл. — Фу! — додав він. — Усі ми знаємо, що сталася випадкова прикрість, але користі від цього мало. Нам треба роздобути грошей, ван Хольпе, хоча б тобі довелося продати свого чудового годинника.

— Продати годинника, який матір подарувала мені на день народження? Ніколи! Я продам свою куртку, шапку, тільки не годинника.

— Та годі, годі, чого так хвилюватися? — втрутився Якоб. — Повернімося додому, а через день-два знову рушимо в дорогу.

— Тобі, може, й дадуть іще десять гульденів, — сказав Карл, — Але для нас усіх це не так легко. Якщо вже ми повернемося додому, то там і залишимося, будь певен!

І тут капітан, який ні на хвилину не втрачав доброго гумору, раптово обурився.

— Ти думаєш, я дозволю вам страждати через мою недбалість? — вигукнув він. — Удома в мене у вогнетривкому ящику лежить утричі більше, ніж шістдесят гульденів!

— Ой, дуже перепрошую! — поспішив озватися Карл ще похмурішим тоном. — У такому разі я бачу лише один вихід: повертаймося додому голодними.

— А я бачу кращий вихід, — сказав капітан.

— Який? — закричали хлопчики.

— А от який: стійко перенесемо халепу і, не сумуючи, повернемо назад, як справжні чоловіки, — проговорив Пітер.

І, коли товариші подивилися на його відкрите обличчя і ясні блакитні очі, він здався їм таким сміливим і гарним, що вони перейнялися його бадьорістю.

— Хо! Нехай живе капітан! — закричали вони.

— А тепер, хлопці, переконаймо себе в тому, що немає на світі місця, кращого за наш Брук, і ми ухвалили рішення прибути туди точно за дві години! Згодні?

— Згодні! — дружно крикнули всі і побігли до каналу.

— Ковзани на ноги!.. Готові? Дозволь, я тобі допоможу, Якобе. Ну! Один, два, три… Рушаймо!

І коли за цим сигналом хлопці залишили Гаарлем, обличчя в них були майже так само веселі, як півгодини тому, коли загін входив у місто на чолі з капітаном Пітером.

— Дондер ен бліксем! («Грім і блискавка!») — сердито закричав Карл, перш ніж загін встиг відбігти на двадцять ярдів від міських воріт. — Гляньте, он біжить на своїх деревинках голодранець у залатаних штанях. Цей волоцюга вештається всюди, щоб він провалився! Нам пощастить, — уїдливо додав він, — якщо наш капітан не накаже нам зупинитися, щоб потиснути йому руку.

— Ваш капітан — жахлива людина, — жартівливо промовив Пітер, — але це помилкова тривога, Карле: я не бачу серед ковзанярів твого опудала… А, он він! Але що з ним таке, з цим хлопцем?

Бідолашний Ганс! Обличчя в нього було бліде, губи міцно стиснуті. Він ковзав по кризі, як у жахливому сні. Коли він порівнявся із хлопчиками, Пітер гукнув його:

— Добридень, Гансе Брінкер!

Гансове обличчя посвітліло:

— А, мейнгеєре, це ви? От добре, що ми зустрілися!

— Ну й нахаба! — засичав Карл Схуммель, із презирством обганяючи супутників, які, здається, були не проти затриматися разом зі своїм капітаном.

— Радий вас бачити, Гансе, — привітно відгукнувся Пітер. — Але ви, здається, чимсь засмучені… Чи не можу я вам допомогти?

— Так, справді засмучений, — відповів Ганс, опустивши очі. Але раптом він знову поглянув на Пітера, і майже радісно додав: — Цього разу Ганс може допомогти