Срібні ковзани - Мері Мейпс Додж

— Від усього серця сподіваюся на це, Гансе. Але я бачу — ви поспішаєте додому. Обіцяйте мені: якщо вам знадобиться дружня допомога, ви звернетеся до моєї матері в Бруці. Скажіть, що це я послав вас до неї. І от ще що, Гансе Брінкер… Не як нагороду, але як подарунок… Візьміть хоч трохи гульденів!

Ганс рішуче похитав головою:

— Ні-ні, мейнгеєре! Не візьму… От якби мені знайти роботу в Бруці або на Південному млині… Але всюди в один голос відповідають: «Почекайте до весни», — Добре, що ви про це сказали! — палко промовив Пітер. — У мого батька знайдеться для вас робота. Йому дуже сподобався ваш гарний ланцюжок. Він сказав: «Цей хлопчина чисто працює; він буде майстерно різати по дереву». У нашому новому літньому будиночку двері будуть різьблені, і батько добре заплатить за цю роботу.

— Слава Богові! — закричав Ганс, радіючи несподіваній пропозиції. — От було б добре! Я ще жодного разу не брався за таку велику роботу, але певен, що впораюсь.

— Чудово! То скажіть моєму батькові, що ви той самий Ганс Брінкер, про якого я говорив. Він охоче допоможе вам.

Ганс подивився на Пітера з щирим подивом:

— Дякую вам, мейнгеєре.

— Ну, капітане, — крикнув Карл, намагаючись здаватись якомога лагіднішим, щоб згладити свою недавню поведінку, — ми тепер у самому центрі Гаарлема, а від тебе не чули ані звуку!.. Чекаємо твоїх наказів. Ми голодні, як вовки.

Пітер весело відповів йому щось і поспішно обернувся до Ганса:

— Ходіть із нами, поїмо разом, і я не буду вас більше затримувати.

Який сумний погляд кинув на нього Ганс! Пітер і сам не розумів, як це він досі не здогадався, що бідному хлопчикові хочеться їсти.

— Ні, мейнгеєре, може, саме в цю хвилину я потрібен матері… Може, батькові погіршало… Мені не можна гаяти часу. Хай береже вас Бог! — І Ганс, квапливо кивнувши, повернувся у бік Брука й зник.

— Ну, друзі, — зітхаючи, сказав Пітер, — тепер ходімо снідати!

Не думайте, що наші юні голландці вже забули про великі ковзанярські змагання, які мали відбутися двадцятого числа. Навпаки, вони увесь день постійно думали і говорили про це. Навіть Бен, — хоча він більше за інших відчував себе мандрівником, — і той, якими б краєвидами він не милувався, не забував про омріяні срібні ковзани. Ось уже цілий тиждень вони пропливали в нього перед очима, як марево.

Як істинний Джон Буль, за висловом Якоба, він не мав сумніву, що його англійська гарячковість, сила та інші англійські якості допоможуть йому коли завгодно осоромити на кризі всю Голландію, або навіть і весь світ. Бен справді був чудовим ковзанярем. Йому не доводилося тренуватися так часто, як його новим товаришам, і все-таки він значно розвинув свої уміння; до того ж він мав міцну статуру, був гнучкий — словом, був завжди й усюди таким підтягнутим, зібраним, моторним, спритним, що бігати по кризі на ковзанах було для нього так само природно, як верблюдові по пустелі або орлові ширяти в небі.

Тільки бідолашний Ганс, якому було так важко на серці, не мріяв про срібні ковзани ані тієї зоряної зимової ночі, ані того ясного сонячного дня.

Гретель, сидячи поруч із матір’ю тривалими, виснажливими годинами чергування біля ліжка хворого, бачила у мріях срібні ковзани, але бачила не як приз, який можна виграти, а як недоступний скарб.

У Ріхі, Гільди й Катрінки нічого більше на думці й не було, як: «Змагання! Змагання! Вони відбудуться двадцятого!»

Ці три дівчинки дружили між собою. І за віком, і за здібностями, і за суспільним становищем вони майже не відрізнялися, але вдачі мали зовсім різні.

З Гільдою ван Глек ви вже знайомі — це була чотирнадцятирічна дівчинка із добрим, шляхетним серцем. Ріхі Корбес була вродлива — значно яскравіша та гарніша за Гільду, але душу мала не таку ясну і сонячну. Хмари гордості, невдоволення й заздрості скупчувалися в її серці і щодня росли й темнішали. Звичайно, вони, як і будь-які хмари, часто розвіювалися, але, коли здіймався буревій і лилися сльози, хто був їхнім свідком? Тільки служниця Ріхі, її батько, мати і маленький братик — словом, всі ті, хто найбільше її любив. І як небесні хмари, хмари в душі Ріхі нерідко набували дивних форм: усе невартісне, примарний витвір уяви, перетворювалося на дивовижні образи й перешкоди, нездоланні, як гори.

Для Ріхі бідна селянська дівчинка Гретель не була такою ж людиною, як сама Ріхі, — вона була лише нагадуванням про бідність, лахміття і бруд. Такі, як Гретель, вважала Ріхі, не мають права на почуття і сподівання, а головне, вони не мають ставати на заваді тим, хто багатший за них. Вони можуть і повинні працювати на багатих, але на певній відстані, вони мають право навіть захоплюватися ними, але з почуттям глибокої покори, от і все. Якщо вони обурюються, слід придушувати їх; якщо вони страждають, не варто мене цим турбувати — от який таємний девіз мала Ріхі. Але яка ж вона була дотепна, з яким смаком одягалася, як чудово співала! Які ніжні почуття у неї спалахували (до улюблених кошенят і кроликів) і як вона вміла зачаровувати розумних, славних хлопців — Ламберта ван Моунена і Людвіга ван Хольпа!

Карл — той був занадто подібний до неї характером, щоб серйозно захоплюватися дівчиною; а може, він побоювався «хмар». Йому, потайному й похмурому, постійно чимсь невдоволеному, звичайно, більше подобалася жвава Катрінка, яка здавалася створеною із безлічі лунких дзвіночків. Вона була кокеткою ще немовлям, кокеткою в дитинстві, кокеткою тепер, у свої шкільні роки… Без усякого лихого наміру вона кокетувала зі своїми заняттями, своїми обов’язками, навіть із власними маленькими прикростями. (Прикрості її не здолають, ну ніколи!) Вона кокетувала з матір’ю, із улюбленим ягням, із маленьким братиком, навіть зі своїми