Сонячна магія - Андрій Левицький

— Давай, може, все-таки підемо до цього твого Бодаря? — несміливо запропонував Бобрик, коли вони вдруге зупинилися в кінці ряду. — У нього грошей візьмемо? Чи поїдемо на вашому фургоні?

— Та що ти верзеш! Поки ми через усе місто пройдемо, поки потім назад доїдемо, скільки часу мине? І ще не забувай, я ж не всіх гончаків повбивала, двоє залишилося. Зараз вони, напевно, втратили наш слід, але якщо знову почнемо сновигати туди-сюди, можуть і знайти.

Бобрика пересмикнуло, коли він згадав злісних, схожих на великих пацюків тварин, і тут його увагу привернула тиха музика, що лунала зовсім поряд. Хлопець озирнувся — неподалік стояв невеличкий фургон, до якого вони раніше навіть не підходили, адже в будь-якому разі він мусив коштувати більше за віз із конем.

Кукса помітила, що хлопчисько повернув голову, і простежила за його поглядом. Біля фургона сидів, підгорнувши під себе ноги, дуже смаглявий чоловік у самих трусах. Точніше, замість трусів його стегна було обмотано білим рушником, а ще один рушник, згорнутий у вигляді чалми, вкривав голову. Чоловік тримав у руках тонку сопілочку й тихо награвав. Трава перед його колінами сама собою ворушилася, ходила хвилями.

— Це хто такий? — прошепотів хлопчисько.

— Не знаю, — пробурмотіла Проноза. — Якийсь дивак.

— Ич, як цікаво він убраний, — зауважив Бобрик.

Іноземець тим часом перестав грати (трава перед ним завмерла), поклав сопілочку та кивнув їм, підкликаючи до себе. Обоє, мов по команді, наблизилися, й Бобрик при цьому не переставав із цікавістю розглядати незвичайного чоловіка. Куксу ж цікавив фургон.

Фургон, як стало видно зблизька, був дуже старий, але ретельно полагоджений, весь в акуратних латках.

— Дядьку, ми тут не можемо вирішити, хто ти такий? — серйозно звернувся до іноземця Бобрик. — Начебто й не дризг, і не сельгуб, і не жабур, звичайна людина. А вдягнений якось не по-нашенськи…

— Не по-нашому, — виправила Проноза.

— Я — Факір, — ще серйозніше за Бобрика озвався власник фургона.

— Невже? — Бобрик був вражений жодного разу досі не чутим словом. — Справді? А це що означає?

— Це означає, що я з Факирії. Так називається моя батьківщина. Що ви шукаєте, діти?

Кукса вже встигла добре розгледіти фургон і навіть зазирнути під нього.

— Він, звичайно, дитина, а я ні, — недбало кинула вона.

— Тю! — сказав Факір, виражаючи, видимо, таким дивним словом свій подив. — Тоді хто ти така?

— Я не дитина, я акса.

— І я не дитина, — хлопчисько випнув груди й хрипко додав: — Дозвольте представитися — Бобер. Бобер Літонський.

— Овва! — Факір, здається, нічого не зрозумів. — Та що ви кажете? Отож-бо й дивлюся — начебто, дівчинка з хлопчиком. А потім пригледівся: аж ні. Це ж акса та Бобер Літонський!

Тут Пронозі здалося, що з них глузують. Вона уважніше глянула на Факіра — ні, начебто, цілком серйозний…

— Що ви шукаєте на цьому ринку? — не вгавав він.

— Ось, хотіли б придбати надійний транспортний засіб, — вагомо повторив Бобрик «мудрі» Куксині слова.

— І чого ж не придбали?

— Та ніяк не можемо прицінитися…

— А навіщо вам віз?

Кукса зітхнула.

— Розумієте, у нас друга лихо спіткало й нам терміново потрібно до міста Улова.

Факір глянув Куксі у вічі, кивнув і підвівся. Виявилося, що він дуже довгий і дуже худий. Руки й ноги були як ціпки.

— Ой, дядьку! — вигукнув Бобрик. — Та ти ще худіший за мене, як днів зо два не поїм!

Проноза штовхнула його ліктем у бік.

— Ми, факіри, всі такі, — чоловік, схоже, не образився. — Коротше кажучи, діти, я ось що зрозумів. Вам грошей бракує, а їхати дуже треба, так?

Обоє з готовністю закивали.

— То купіть мій фургон, — провадив Факір.

— Тю! — Бобрик, якому дуже сподобалася пропозиція Факіра, тільки сплюнув. — Я думав, ти щас…

— Не щас, а зараз, — виправила Проноза.

— Ну, хай буде зараз… Що ти запропонуєш нас підвезти. А ти такий, як і всі вони… — Бобрик махнув рукою в бік ринку й продавців. — Як же ми твій фургон купимо, якщо в нас і на віз не вистачає?

Проноза знизала плечима.