Сонячна магія - Андрій Левицький

— Дивно, — знизав плечима Бобрик. — Чому жодного в’язня нема? Взагалі нікого!

- І Спритника теж нема… — пробурмотіла Проноза. Ой, не подобається це мені! А пам’ятаєш фургон із чаклуном, що повз нас проїхав? Ну-бо, ходім назад!

Щойно повернулися до сходів, надзвичайно стурбована Кукса все-таки згадала про стражника:

— Він же застогнав, чи не так, адже ти чув, Зарізяко? Тобто, Шкуродере?

— Ні, він поворухнувся! — якомога голосніше озвався Бобрик. — Я бачив, він затремтів!

Стражник, який і не стогнав і не тремтів, а навпаки, закам’янів, після цих слів і затремтів і застогнав одночасно.

— Чому в камерах порожньо?! — гаркнув Бобрик над самим його вухом.

— А-а-а-а… — почули вони глухе мукання з-під мішка. — Ам…

— Що він говорить? — намагався дослухатись Бобрик.

— Ти що говориш? — підвищила голос Проноза.

— Ам-ністія… — ледве вимовив стражник.

— Ам-ніс-ті-я, — по складах повторила Кукса. — Що це таке?

Хлопчисько зі знанням справи пояснив:

— Це така штука, коли всіх ув’язнених відпускають. Ну, начебто пробачають їхні злочини. Ага, ось чому тут нікого немає.

— А для чого їх пробачають? — і далі дивувалася Проноза.

— Ну, зазвичай це роблять до якихось великих ювілеїв. Чи просто до свят. Або через якісь дуже важливі події. А зараз, напевне, через смерть короля, — він раптом спохопився, ляснув себе по чолу й страшним голосом додав: — Ось що, Горлорізе… тобто, Громило, то хто ж його… — він черкнув долонею по горлянці: — я чи ти?

Стражник, який дрібно кивав головою, поки хлопчисько пояснював про амністію, перестав кивати.

— Чекай, чекай… — Проноза нахилилася до нещасного бранця. — Агов, дядьку! А до вас недавно привозили такого хлопця… — вона замовкла на мить, скоса глянула на Бобрика, й раптом рішуче продовжила: — Такого вродливого білявця, м’язистого такого… ну, акса, одним словом?

Настала пауза, під час якої Бобрик похмуро розмірковував над словами Пронози, а стражник — невідомо що робив під своїм мішком.

— Привозили, — нарешті глухо долинуло звідти.

— І де він тепер?

— Відвезли… — почулося з-під мішка.

— Так, дядьку, — мовила Кукса. — Коротше кажучи, якщо хочеш, щоб ми пішли, а тебе не чіпали, розповідай усе.

— Його чаклун відвіз, — жваво відгукнувся стражник. — Чаклун із жабуром. Я сам чув, як вони казали, який корабель краще до Лімбо наймати.

— Лімбо? — повторила Кукса. — Стривай, Лімбо — це ж острів? Тут недалечко?

— Атож, острів. Вони спершу на ринок, щоб загін у дорогу найняти, потім — до Удова, а вже звідтіля на острів.

— Так… — Кукса поставила останнє запитання: — А навіщо вони його туди повезли?

— А на те, — почулося з мішка, — що тут його залишати не можна, бо Сокольник не хотів, щоб якесь чудовисько рознесло його в’язницю на друзки.

— Ага… — Проноза випросталась і побігла нагору, голосно цокаючи підборами по кам’яних сходинках. — Бобер, давай за мною! Може, ще встигнемо!

І досі похмурий Бобрик поплескав стражника по плечі та замислено пробурмотів:

— Це вже все, дядьку, не бійся. Ще хвилин десять так посидиш, а потім можеш голосно кликати на допомогу, зрозумів?

Він швидко пішов за Куксою, тихо бурмочучи на ходу:

— Подумаєш, білявий… М’язистий… Я теж… — Бобрик поторкав обличчя, після нічних пригод прикрашене синцями та саднами, — …теж хлопець привабливий.

Так уже вийшло, що цього дня на міському ринку довелося побувати всім учасникам подій. Після колишнього начальника королівської варти Жура Харлика, славного лицаря Бодена Девідсона та лихваря Нілсона туди завітали чаклун Мармадук і жабур Топ-Ганка.

Точніше, жабур спочатку виліз був із фургона, та потім вирішив, що зовні надто спекотно, — а волога пухирчаста шкіра Топа погано переносила прямі сонячні промені — і повернувся назад у фургон, тим більше, що там лежав сонний Пак Спритник. Мармадук запевняв жабура, що його сонна пара ще довго не дозволить Спритнику прокинутися. Але Ганка не надто довіряв усіляким чаклунським штукам і, до того ж, це був акс, а не звичайна людина…

Ряд,