Сонячна магія - Андрій Левицький

— Та цим і не натопчеш… — протяг Бобрик, затискаючи торбинку під пахвою та згортаючи млинець у рурочку. — Так, на один зуб… — Він відірвав половину і подав дівчинці. — Це тобі.

Кукса презирливо відштовхнула його ліктем і сердито покрокувала коридором до сходів.

— Ну, як хочеш, — бубонів ззаду Бобрик, голосно плямкаючи.

Дівчинка зробила кілька кроків кам’яними сходинками й зупинилася. Хлопчисько позаду й далі смачно плямкав і, хоча вона не бачила, напевне, ще й облизувався.

— Гаразд, дай шматочок, — пробурчала вона обертаючись.

Тої ж миті в руку їй було вкладено половинку масного млинця. Хоча Кукса й не любила, здавалося, тушкованої моркви, однак швидко все зжувала.

— Смачно, та мало, — зітхнув Бобрик. — Там у них ще яєчня була на пательні, але така гаряча, що ніяк не схопиш.

— А мотузка тобі навіщо? І що в торбі?

— Мотузка придасться, а в торбі… — Бобрик зазирнув туди й гмикнув. — Буряк… Лише один. Будеш?

— Та ти що! Хто ж це сирі буряки їсть?

Хлопець знизав плечима:

— Я їм…

Кукса з жахом побачила, як Бобрик дістав з торби велику, вкриту засохлою землею бурячину, широко роззявив рота й намірився вгризтися в неї зубами. Змушена була дати йому потиличника. Від цього рот хлопчиська зі стукотом закрився, а Проноза вихопила в нього буряк і кинула вниз зі сходів.

— Ти здурів? Він же весь у землі!

— Ну то й що? — запхинькав Бобрик. — Так навіть смачніше! Я завжди немите їм, кажуть, це корисно, шлунок зміцнює…

— Ой, який же ти темний, — зітхнула Кукса. — Що там корисного — навпаки, можеш до смерті отруїтися! І торбу викинь, вона брудна…

Знизу почулися швидкі кроки, й просто на них раптом вискочив здивований стражник, в одній руці якого була бурячина, а в другій меч. Кукса, що саме зібралася прочитати Бобрикові лекцію з гігієни, першої миті розгубилася й встигла тільки відступити вбік, щоб стражник не налетів на неї. Той щось забурчав, змахнув мечем, та Проноза виставила ногу. Стражник перечепився, дико витріщив очі й зі страшним гуркотом гепнувся на сходи. Меч і буряк полетіли в різні боки. Бідолаха спробував підвестися, але Бобрик, який підкрався ззаду, накинув йому на голову мішок. Цієї ж миті Кукса стрибнула стражникові на спину й звичним прийомом вивернула йому руку за спину:

— Давай, чого стоїш?! — гукнула вона до Бобрика.

Той якимось дивом зрозумів, чого від нього вимагають, розмахнувся й кинув їй мотузку. За хвилину руки стражникові було скручено за спиною, а самого за шию прив’язано до поруччя.

— Не задихнеться? — Бобрик стурбовано глянув на бранця, що глухо мукав крізь мішок, намагаючись випручатися з мотузки.

— Мішок драний, повітря пропускає достатньо, — зауважила спостережлива Проноза. Стражник смикнувся особливо сильно, мотузка затріщала.

Бобрик вчепився обома руками в меч і з натугою підняв його.

— Шкода, що не задихнеться, — промовив він голосно, щоб полонений почув. — Ну, Громило, давай тоді його мечем заколемо…

Стражник щось промекав крізь мішок і злякано замовк, ніби дослухаючись.

— А що, можна, — погодилася Кукса, подумала якусь мить і додала: — Тільки ти, Зарізяко, дай мені, я сама хочу…

— Ні, я! — вигукнув Бобрик. — Тих двох ти ж зарізала, мені не лишила жодного. А потім ще трьох, пам’ятаєш, Громило? А перед цим ще тих шістьох, там один такий здоровенний був, страшний, я його сам хотів, але ти знов не дала мені погратися. А тепер моя черга…

Стражник мовчки слухав і дихав під мішком дедалі тихше.

— Ти ж із першого разу мечем не влучиш, — не вгавала Кукса. — У тебе негарно виходить, Зарізяко, ти їх так незграбно рубаєш на шмаття… У мене швидше і… вона клацнула пальцями, — веселіше якось, чи що…

Стражник, тихо охнув і стиснувся, ніби хотів злитися з поруччям.

— Ну, вже добре, добре, — зітхнув Бобрик. — Давай, Громило, трішки зачекаємо, подивимося, що він перше зробить. Якщо поворухнеться, тоді я, а коли якийсь звук видасть, тоді ти.

— Згода! Так і зробимо. Тільки тепер помовч, щоб не пропустити.

Навшпиньки вони спустилися сходами й опинились у просторому коридорі, обабіч якого тяглися ґратчасті двері. Бобрик уже спітнів під вагою меча, тому обережно, щоб не дзвякнув, опустив його на підлогу. Двоє малих шпигунів перезирнулися й, не змовляючись, почали по черзі заглядати в усі камери, кожен по свій бік коридору. Та клятий коридор виявився не надто довгим і незабаром скінчився