Сонячна магія - Андрій Левицький
Мармадук почув якийсь гамір, підвівся й огледівся. З вершини пагорба, з якого вони щойно спустилися, донизу мчало щось із невиразними обрисами, майже приховане хмарою куряви. Чаклун зміг розгледіти якусь дивну істоту, запряжену чи то у велику карету, чи то в невеликий фургон. Усе разом невпинно наближалося і при цьому тонко деренчало. Цей звук поступово переходив у більш низьке, надсадне виття. Мармадук примружився й побачив двох дітей. Він зойкнув, бо впізнав у одній з них несамовиту аксу, повернувся та хльоснув чорних жеребців й одночасно закричав до Амора Купадора:
— Погоня! За нами женуться!!
Кукса з Бобриком вчепились у віжки та смикали їх у різні боки, сварячись на страуса й одне на одного. Ноги Боя миготіли так швидко, що стали майже невидимі. Він мало не летів з витягнутою паралельно до землі шиєю, розсікав повітря дзьобом, на якому й досі спочивав коник-бабка.
На возах по команді Купадора сніжняки відкрили великі плетені кошики. Кожен скористався рукавицею, що висіла на шиї, аби дістати з кошиків свої таємні бойові снаряди та вставити їх у духові трубки.
Запряжені у фургон чаклуна чорні жеребці вже мчали чвалом, але до швидкості, яку розвив Бій, їм було далеко. Настирливий коник-бабка обхопив дзьоб страуса всіма чотирма лапками, притиснувся до нього, немов вершник до норовливого коня. Страус із неприродно скошеними до носа очима не чув дороги під собою. Навколо все гуло й підстрибувало. Повз фургон Факіра промайнув той віз, що замикав процесію Мармадука. У ньому безладно метушилися та розмахували довгими трубками білошкірі люди з довгими чубами на головах.
Кукса, Бобрик і Мармадук одночасно закричали, та наступної миті Бой полишив чаклунів фургон позаду, але ще встиг зачепити його бортом. Вітер розкуйовдив волосся на голові чаклуна, а чорні жеребці, злякано заіржали, стали дибки й так рвонулися вперед, що відразу врізались у перший віз. Там сніжники вже скупчилися вздовж бортів, приставили до губів заряджені трубки, прицілилися. Від раптового поштовху всі вони попадали один на одного й утворили мальовничу купу посеред воза. Один усе-таки встиг вистрілити, але зовсім не туди, куди збирався, а в днище власного засобу пересування, бо не стямився, як опинився долілиць під заплутаним клубком тіл своїх товаришів.
Клуби здійнятої страусом пилюки потроху осідали, але пил чомусь змінив колір, побілів. З-під перекинутого воза розтеклися звивисті крижані змійки. Вони швидко з різних боків обтекли і вози, і фургон, злилися в єдину блискучу блакитну поверхню. Пил уже перетворився на сніг. Він великими пластівцями опадав на снігових людей. Постогнуючи та обмацуючи боки, ті поволі підводилися. Мармадук охопив себе руками за плечі й тремтів — йому здавалося, що просто зі спекотного літа він раптом потрапив у зимову хуртовину. Єдине, що зігрівало зараз його душу, — ні божевільної істоти, ні фургона, ні страшного маленького чудовиська видно вже не було. За чаклуном відкинулося запинало, побуджені Топ із Ганкою здивовано вистромились назовні.
Амор Купадор виповз із-під воза і приголомшено витріщився на чаклуна.
— Що це було? — придушено запитав він, майже не ворушачи губами, на яких сріблився іній. — Ви… ви сказали: просто розважальна прогулянка! Нас переслідує маленька дитина! Мені здається, я замало запросив з вас за таку роботу.
— Так, це восьмирічне дівчисько! — вицокуючи зубами, з викликом відповів Мармадук, а за ним і Ганка глузливо посміхнувся. — Тільки вона взяла собі в помічники якогось хлопчиська. І ви не змогли з нею впоратися — сором і ганьба! І ще ви так розхвалювали вашу таємну зброю, цих крижаних їжаків. Ну й де користь від них? Я точно знаю, у мене вже почалося запалення легенів! Добре, що принаймні зараз вони кудись поділися. Накажіть своїм недотепам поставити воза на колеса та їдьмо далі. Саме так, їдьмо якомога швидше!
* * *Страус мчав, не знижуючи швидкості. Кукса й Бобрик уже лишили спроби зупинити його — тепер для них головне було не впасти. Фургон з деренчанням і рипінням підскакував на вибоях. Але так було спочатку, та коли перевалили через вершину наступного пагорба й помчали донизу черговим схилом, він перестав гойдатися, тому що тепер майже летів, ледь торкаючись колесами землі.
Перед ними був ще один пагорб, куди вищий і крутіший за попередні. Дорога не піднімалася на нього, а обгинала, різко завертаючи праворуч. Бобрик відпустив Пронозу, за яку тримався обома руками, та спробував схопити віжки, але не зумів — коли пальці вже майже дотяглися до них, Бой збіг з дороги. Їх трусонуло так, що хлопчисько стрімголов покотився назад і зник всередині фургона. Кукса протрималася трохи довше.
Вони опинилися під накриттям фургона на дошках, що танцювали, мов скажені. Напинало розгойдувалося, ніби крона дерева в бурю, дерев’яні ребра, на яких воно кріпилося, здригались, а невелика скриня Факіра підскакувала та ляскала віком, немов крокодил щелепами.
— Там попереду щось яскраве! — заволала Проноза, намагаючись перекричати гуркіт. — Яскраво-синє!
— Синє? — відгукнувся Бобрик, який лежав на животі з широко розкинутими руками й ногами. — Але до океану ще далеко!
— Так, далеко, але…
Цієї миті шлях їм перетнув глибокий рівчак, через який Бій, не довго думаючи, перестрибнув — тільки розчепірив свої недорозвинені крила.
