Сонячна магія - Андрій Левицький

Мармадук почув якийсь гамір, підвівся й огледівся. З вершини пагорба, з якого вони щойно спустилися, донизу мчало щось із невиразними обрисами, майже приховане хмарою куряви. Чаклун зміг розгледіти якусь дивну істоту, запряжену чи то у велику карету, чи то в невеликий фургон. Усе разом невпинно наближалося і при цьому тонко деренчало. Цей звук поступово переходив у більш низьке, надсадне виття. Мармадук примружився й побачив двох дітей. Він зойкнув, бо впізнав у одній з них несамовиту аксу, повернувся та хльоснув чорних жеребців й одночасно закричав до Амора Купадора:

— Погоня! За нами женуться!!

Кукса з Бобриком вчепились у віжки та смикали їх у різні боки, сварячись на страуса й одне на одного. Ноги Боя миготіли так швидко, що стали майже невидимі. Він мало не летів з витягнутою паралельно до землі шиєю, розсікав повітря дзьобом, на якому й досі спочивав коник-бабка.

На возах по команді Купадора сніжняки відкрили великі плетені кошики. Кожен скористався рукавицею, що висіла на шиї, аби дістати з кошиків свої таємні бойові снаряди та вставити їх у духові трубки.

Запряжені у фургон чаклуна чорні жеребці вже мчали чвалом, але до швидкості, яку розвив Бій, їм було далеко. Настирливий коник-бабка обхопив дзьоб страуса всіма чотирма лапками, притиснувся до нього, немов вершник до норовливого коня. Страус із неприродно скошеними до носа очима не чув дороги під собою. Навколо все гуло й підстрибувало. Повз фургон Факіра промайнув той віз, що замикав процесію Мармадука. У ньому безладно метушилися та розмахували довгими трубками білошкірі люди з довгими чубами на головах.

Кукса, Бобрик і Мармадук одночасно закричали, та наступної миті Бой полишив чаклунів фургон позаду, але ще встиг зачепити його бортом. Вітер розкуйовдив волосся на голові чаклуна, а чорні жеребці, злякано заіржали, стали дибки й так рвонулися вперед, що відразу врізались у перший віз. Там сніжники вже скупчилися вздовж бортів, приставили до губів заряджені трубки, прицілилися. Від раптового поштовху всі вони попадали один на одного й утворили мальовничу купу посеред воза. Один усе-таки встиг вистрілити, але зовсім не туди, куди збирався, а в днище власного засобу пересування, бо не стямився, як опинився долілиць під заплутаним клубком тіл своїх товаришів.

Клуби здійнятої страусом пилюки потроху осідали, але пил чомусь змінив колір, побілів. З-під перекинутого воза розтеклися звивисті крижані змійки. Вони швидко з різних боків обтекли і вози, і фургон, злилися в єдину блискучу блакитну поверхню. Пил уже перетворився на сніг. Він великими пластівцями опадав на снігових людей. Постогнуючи та обмацуючи боки, ті поволі підводилися. Мармадук охопив себе руками за плечі й тремтів — йому здавалося, що просто зі спекотного літа він раптом потрапив у зимову хуртовину. Єдине, що зігрівало зараз його душу, — ні божевільної істоти, ні фургона, ні страшного маленького чудовиська видно вже не було. За чаклуном відкинулося запинало, побуджені Топ із Ганкою здивовано вистромились назовні.

Амор Купадор виповз із-під воза і приголомшено витріщився на чаклуна.

— Що це було? — придушено запитав він, майже не ворушачи губами, на яких сріблився іній. — Ви… ви сказали: просто розважальна прогулянка! Нас переслідує маленька дитина! Мені здається, я замало запросив з вас за таку роботу.

— Так, це восьмирічне дівчисько! — вицокуючи зубами, з викликом відповів Мармадук, а за ним і Ганка глузливо посміхнувся. — Тільки вона взяла собі в помічники якогось хлопчиська. І ви не змогли з нею впоратися — сором і ганьба! І ще ви так розхвалювали вашу таємну зброю, цих крижаних їжаків. Ну й де користь від них? Я точно знаю, у мене вже почалося запалення легенів! Добре, що принаймні зараз вони кудись поділися. Накажіть своїм недотепам поставити воза на колеса та їдьмо далі. Саме так, їдьмо якомога швидше!

Страус мчав, не знижуючи швидкості. Кукса й Бобрик уже лишили спроби зупинити його — тепер для них головне було не впасти. Фургон з деренчанням і рипінням підскакував на вибоях. Але так було спочатку, та коли перевалили через вершину наступного пагорба й помчали донизу черговим схилом, він перестав гойдатися, тому що тепер майже летів, ледь торкаючись колесами землі.

Перед ними був ще один пагорб, куди вищий і крутіший за попередні. Дорога не піднімалася на нього, а обгинала, різко завертаючи праворуч. Бобрик відпустив Пронозу, за яку тримався обома руками, та спробував схопити віжки, але не зумів — коли пальці вже майже дотяглися до них, Бой збіг з дороги. Їх трусонуло так, що хлопчисько стрімголов покотився назад і зник всередині фургона. Кукса протрималася трохи довше.

Вони опинилися під накриттям фургона на дошках, що танцювали, мов скажені. Напинало розгойдувалося, ніби крона дерева в бурю, дерев’яні ребра, на яких воно кріпилося, здригались, а невелика скриня Факіра підскакувала та ляскала віком, немов крокодил щелепами.

— Там попереду щось яскраве! — заволала Проноза, намагаючись перекричати гуркіт. — Яскраво-синє!

— Синє? — відгукнувся Бобрик, який лежав на животі з широко розкинутими руками й ногами. — Але до океану ще далеко!

— Так, далеко, але…

Цієї миті шлях їм перетнув глибокий рівчак, через який Бій, не довго думаючи, перестрибнув — тільки розчепірив свої недорозвинені крила.