Сонячна магія - Андрій Левицький
— Та ні, — відгукнувся хлопчисько, — не може бути, щоб він забув! Ось глянь…
Позаду Кукси зашелестіло, й вона озирнулася. Бобрик випростався на весь зріст і, притримуючись рукою за дерев’яну дугу, одну з тих, на яких кріпилося ганчір’яне запинало фургона, демонстрував своє нове вбрання. Він начепив на себе довгого сріблястого плаща з каптуром, що сховав майже все обличчя. Тобто насправді плащ був не дуже й довгий, просто на Бобрику здавався таким, бо його нижній край майже сягав днища фургона. Плащ був розстебнутий, і під ним на грубому ланцюжку висів медальйон — коло з жовтого металу із зображенням Князя-Сонця. У руці хлопчисько тримав дудку Факіра.
— Я — Великий Маг! — глухим голосом завив він з-під каптура. — Могутній і жахливий!
Тримаючись однією рукою за віжки, другою Проноза помацала поли плаща.
— Дивна якась тканина, — замислено мовила вона, — гладенька дуже. А це… — вона тицьнула пальцем у медальйон, — золото?
— Аякже! — Бобрик сів поруч, зняв із шиї ланцюжок і простяг медальйон Куксі. — Напевно, золото. А ще він теплий, спробуй…
Вона торкнулася металу, що справді був майже гарячий, хоча за цей час ніяк не встиг би нагрітися в сонячних променях.
— Теплий…
— А дудка лежала в кишені плаща. Факір що — спочатку її туди поклав, сховав плащ у скриню, а потім забув? Ні, він навмисно все це нам залишив.
Кукса уважно розглянула зображення на медальйоні й пробурмотіла:
— А раптом це він нам якусь пастку влаштував? Ти знаєш що, Бобер… Ну-бо згорни це все та поклади назад. І скрині тієї більше не відчиняй.
Бобрикові це не сподобалося.
— Чому? — запротестував він. — Навіщо ховати? Чого ти боягузка така, га? Яка ж це може бути пастка, він просто нам подарунки залишив…
— Поклади, поклади, — наполягала Проноза. — Це якісь незрозумілі речі, небезпечно їх носити. Ось коли повернемося, покажемо Старому Бодарю, а він нам скаже, усе з ними гаразд, чи ні.
— А я хотів плаща трішки поносити… — хлопчисько зітхнув і поліз назад у фургон. — Зручний такий…
Коли він з’явився знову, тепер без плаща, дудки й медальйона, Проноза, яка вже давно уважно вдивлялася в дорогу поперед себе, раптом спитала:
— Подивися, це хто там їде?
Фургон саме виїхав на вершину пагорба. Перед мандрівниками відкривалася широка балка. Нею рухалися два вози й фургон поміж ними, але не такий, як у них — більший і дорожчий. Кукса смикнула поводи, зупиняючи Боя, і потяглася до широкого квітчастого пояса, на якому в неї висів чорний футляр. З його чохла Проноза витягла коротку підзорну трубу й глянула крізь неї. Тепер стало видно, що на возах їдуть якісь люди в пістрявих сорочках, з незвичайною білою шкірою. Голови у всіх були поголені та з довгими чубчиками.
Проноза відсахнулася, коли просто перед нею пролетіло якесь чудовисько, опустила трубу… й побачила величезну комаху з барвистими, дуже яскравими крилами. На півдні Аквадору зустрічалася безліч усіляких комах, а цей конкретний представник нагадував щось середнє між великим коником і бабкою, але з крилами метелика. Він задзижчав і спробував сісти на самісіньку підзорну трубу перед носом у Пронози. Дівчина відігнала його, щось на трубі підрегулювала й глянула ще раз. Тепер уже можна було роздивитися, що парою чорних жеребців, запряжених у фургон, керує Мармадук. Він саме випростався на облучку й чомусь озирнувся.
— Це чаклун! — скрикнула Проноза, поквапливо ховаючи трубу в футляр. — А Спритник, напевно, в тому фургоні. Зараз наздоженемо, надаємо їм усім по вухах і звільнимо його!
— Але їх же багато… — налякався Бобрик.
Не слухаючи його, Кукса, схопилася за віжки.
Тим часом коник-бабка, яку відігнала акса, встигла зробити коло над головою страуса й раптом опустилася йому просто на дзьоб. Птах, якщо так можна сказати про це створіння, від несподіванки зупинився й завмер, ніби йому дали команду «струнко» — щосили витягнув ноги та шию. Його жовтогарячі очі скосилися на дзьоба й мало не вискакували з орбіт, нагадуючи невеличкі блюдця. Коник-бабка голосно загудів, помахав блискучими крильми й неквапливо рушив дзьобом, ніби містком, з цікавістю розглядаючи свої перевернуті відображення в очах страуса. Рудий чубчик на голові Боя настовбурчився, він роззявив дзьоба, пронизливо закричав і раптом з розмаху вдарився лобом об землю.
Дорога, що вела від Літона до океану, існувала вже багато років, тому була щільно утрамбована копитами, колесами, ногами й лапами тих, хто за цей час їздив і ходив нею. Голова страуса з голосним стукотом вдарилася об землю й відскочила, ніби м’ячик — Куксі здалося, що якби не шия, то вона відірвалася б, підстрибнула б та покотилася б із пагорба вниз. Комаха виявилася настирливою — нікуди не поділася з дзьоба страуса, а навпаки підійшла вже зовсім близько до його лоба, спокійнісінько склала крила за спиною, підвелася на задніх лапках і правою передньою обперлася не на що інше як на око птаха, при цьому дивлячись кудись убік, достеменно як стомлений подорожанин, що на вершині стрімчака прихилився до стовбура самотнього дерева та оглядає краєвид.
