Сонячна магія - Андрій Левицький

Коли місто вже лишилося позаду, снігові люди на возах затягли тиху, сумовиту пісню, що ніяк не відповідала зеленим пагорбам і долинам, сповненим пташиного щебету гаям і безхмарному небу, з якого Князь-Сонце заливав усе навколо океаном палючих променів.

Мармадуків фургон рухався посередині, один віз зі сніжняками їхав попереду, а другий замикав процесію. За спиною в чаклуна могутньо хропів Топ, йому вторило тихе сопіння Ганки. Чаклун іноді підводився на облучку й тривожно озирався. Сутичка в Чортовім Наперстку полишила в душі Мармадука глибокий слід. Хоча місто було вже далеко, він і досі побоювався, що невідь звідки раптом з’явиться маленьке чудовисько-акса, нападе на фургон з возами та всіх переб’є.

Нічого такого однак не відбувалося. Широка немощена дорога западала в улоговини, що кучерявилися гаями, добігала до маленьких сіл і поминала їх, звивалася поміж ланів, на яких порпалися селяни, Князь-Сонце сліпив очі, стояла тиша. Мармадук підвів голову, глянув на Амора Купадора, постать якого маячила на першому возі. Інші сніжняки сиділи вздовж бортів. Ноги їхні теліпалися зовні, а духові бамбукові трубки лежали на колінах. Їхній проводир, мабуть, показуючи Мармадуку, з якою відповідальністю він підходить до справи захисту свого хазяїна від усіляких розбійників та інших недобрих людей, випростався на весь зріст, приклав долоню козирком до чола та роздивлявся навсібіч.

Амор Купадор був родом із далекої північної країни і воював, як йому іноді тепер здавалося, все своє життя. Він починав з посади рядового солдата в армії відомого воїна Ташку Туташку, що підкорила чотири країни, але, зрештою, була розгромлена сніговими варварами. Купадор був на той час уже командиром обозу з припасами, що скрізь мандрував за армією Туташку. Амор зумів уникнути зустрічі з ворогами та зник разом із обозом, а за півроку знову з’явився, але вже в іншій країні й значно багатший, ніж колись: обоз він продав із зиском. Купадор став так званим незалежним полководцем без полку, тобто людиною, що має військовий досвід і пропонує свої послуги тим, у кого є військо, але хто сам воювати не вміє.

Протягом декількох років він командував різними військами, хоча удача йому не посміхалася і війни він чомусь завше програвав. Одні казали, що це через хабарі, які Купадор приймав від тих, проти кого скеровував своїх вояків. Чи, можливо, Купадорові просто бракувало військового вміння чи не таланило. Так чи інакше, з деякого часу в нього з’явилися могутні вороги — хазяї армій, котрі під керівництвом Купадора програвали бої. Йому довелося ховатися. Тож спритник зібрав невеликий загін снігових людей, представників одного з північних племен Аквадору, переплив з ними океан і опинився в Літоні.

У черговий раз Купадор озирнувся, зустрівся поглядом з Мармадуком, і кивнув йому. Вози та фургон саме з’їхали з пагорба, і тепер на вершині цього пагорба Купадор побачив якийсь рух. Він придивився. Здається, там їхав ще один фургон — не такий великий, як у чаклуна, і запряжений якоюсь невідомою твариною.

Коли подорожани залишили місто, Бой прискорив біг. На відміну від більшості коней, яких зустрічала Проноза, його не доводилося поганяти. Страус, здається, був і сам упевнений, що чим швидше, тим краще. На бадьорість його духу не впливала навіть самотність, а швидкості пересування не заважав великий фургон, який бідолаха мусив тягти за собою.

Кукса сиділа на передку, Бобрик же вовтузився з чимось за її спиною, всередині.

— Коли ми з Факіром розмовляли, ти сказав, що він ще худіший за тебе, якщо днів зо два не попоїси, — не повертаючи голови, голосно спитала Проноза. — Це правда, що тобі не завжди вдається поїсти?

— Та ні! — почулося з фургона. — Це я таки загнув. Я тоді стаю набагато худіший за Факіра…

— Невже бувало, що ти по два дні не їв?

По нетривалій паузі хлопчисько весело озвався:

— Бувало, що й по три!

Кукса похитала головою. Так, життя безпритульного в Літоні було не надто солодке. І попри це Бобрик, здавалося, сприймав усе навдивовижу легко, не скаржився й не кляв свою долю.

— Якщо буде час, у місті я почастую тебе гарною вечерею. Але тільки не з морепродуктів: я їх не люблю.

Бобрик саме знайшов у куті фургона невелику скриню та вчепився в її віко.

— Що таке морепродукти? — поцікавився він.

— Ну, риба всіляка. А ще креветки, краби, омари, рапани, катрани, устриці…

— А чому ти говориш «море»? — Бобрик підняв віко й зазирнув до скрині. — Улов же на березі океану? Виходить, океанопродукти… Оце так! — він надовго замовк.

— Що там? — нарешті не витримала цікава Проноза.

— Факір залишив нам свою дудку.

— Як же це? Напевне, забув… Але ми зараз не можемо повертатися. Нема часу. Якщо він ще не зникне, поки ми знову потрапимо до Літона після повернення з острова, то віддамо йому.