Вітер у верболозі - Кеннет Грем
— Ти, звичайно, залишався вечеряти? — спитав за хвилину Кріт.
— Мусив, — сказав Щур. — Вони й слухати не хотіли моїх відмовок. Ти ж знаєш, який то гостинний народ. Аж до останньої хвилини як могли догоджали мені, намагалися зробити якусь приємність. А я почував себе найостаннішою тварюкою, бо розумів, що їм зараз не до гостей, хоч вони і не виказували цього. Здається, Кроте, у них нещастя. Малий Товпижко знову пропав. А ти знаєш, що він значить для батька, хай навіть Видра про це не каже ніколи.
— Що, отой малюк? — безтурботно перепитав Кріт. — Може, пішов кудись; чи варто непокоїтись? Він завжди то заблукає, то загубиться, а потім приходить; такий уже охочий до пригод. Проте нічого лихого з ним не трапляється. Тут його всі знають і люблять, як і старого Видру; ось побачиш — хтось із звірят здибає його і приведе любенько додому. Пам’ятаєш, ми з тобою зустріли його за багато миль звідси, то він був як і годиться, ще й веселий нівроку!
— Пам’ятаю. Та цього разу, схоже, гірше, — похмуро мовив Щур. — Він зник ще кілька днів тому; Видри геть обнишпорили річку — і нагорі, й унизу, а хоча б тобі слід. Розпитали всіх в околиці, і ніхто нічого не знає. Видра, звісно, страшенно турбується, тільки не хоче, щоб те помітили інші. Він сказав, що малий Товпижко ще не зовсім добре плаває, і, здається, найбільше його непокоїть гребля. Зараз така пора року, що там не дуже багато води, і дітлахів те місце ой як вабить. А біля греблі повно всіляких ям, пасток, вирів, сам же знаєш. Видра не з тих, хто відразу впадає в паніку, хай навіть через рідного сина. Але зараз і він неабияк нервує.
Коли я ішов додому, він провів мене — сказав, що хоче подихати свіжим повітрям і трохи розім’ятися. Та я здогадався, що справа не в тім, заговорив до нього сам і зрештою випитав геть усе. Він збирається просидіти всю ніч біля броду. Пригадуєш, де був старий брід до того, як побудували міст?
— Авжеж, пригадую, — відповів Кріт. — Але чому Видра надумав чекати саме там?
— Бо, здається, на тому місці вчив Товпижка плавати, — пояснив Щур. — Там недалеко від берега є піщана коса. Якраз на тому місці він показував малому, як треба рибалити, і тоді Товпижко спіймав свою першу рибину, якою так пишався. Малий вподобав ту місцинку, і коли повертатиметься звідти, де він є зараз — якщо він взагалі ще є десь, — то може, як гадає Видра, заникнути на брід, який так припав йому до серця; або, якщо ненароком вийде туди, то впізнає те місце і схоче там погратись. Отож Видра й ходить до броду щоночі, виглядає малого, сподіваючись на випадок, розумієш, тільки на щасливий випадок!
Вони трохи помовчали, і кожен думав про те саме — про змученого самотнього звірка, який, припавши до землі біля броду, цілу ніч чекає й виглядає свою дитину, сподіваючись тільки на випадок.
— Ну що ж, — промовив нарешті Щур. — Гадаю, час уже нам подумати про ночівлю.
А сам і не ворухнувся.
— Щуре, — сказав Кріт, — я просто не зможу отак піти й стелитись, потім лягти в ліжко і спати. Треба щось і нам робити, якщо це навіть і не допоможе. Давай візьмемо човна й попливемо по річці вгору. За годину вийде місяць, і тоді почнемо шукати. Всюди, де тільки можна. Це краще, ніж не робити нічого і вкластися спати.
— Я саме про це й думав, — озвався Щур. — Принаймні сьогодні не така ніч, щоб спати; та й досвіток не так уже далеко. А там, може, зустрінемо якусь ранню пташку й дізнаємося щось нового.
Вони вивели човна, Щур сів на весла і став вигрібати на бистрину.
На середині річки простяглася вузька світла смуга, в якій відбивалося небо; але скрізь, де берег, кущ або дерево кидали на воду тінь, вона була така ж темна, як і сам берег, тому Кріт вирулював дуже обережно. Хоча ніч була, як і належить, темна й пустельна, вона повнилася тихими звуками — хтось ніби співав, щебетав, шурхотів; може, то перемовлялися якісь крихітні невидимі й невсипущі істоти, що цілісіньку ніч трудяться, виконуючи свої особливі обов’язки, аж поки засяють перші промені сонця, а тоді йдуть на чесно заслужений спочинок. Плюскіт води був теж виразніший, ніж удень; її дзюрчання й хлюпотіння виникало несподівано і ніби зовсім близько, під боком; І озивалися ті звуки мовби у відповідь на раптовий і ясний поклик якогось чистого голосу.
Обрій чітко й різко розмежовував землю і небо; з одного краю небо було зовсім чорне, зате з протилежного все вище й вище, здіймалося срібне світіння. Нарешті земля дочекалася: на її пруг зійшов місяць і, відірвавшись від обрію, з величною неквапливістю поплив у небі, як пливе, знявшись з якоря, корабель. Тепер друзі могли знову бачити місцевість. Розлогі луки, і тихі сади, й сама річка, від берега до берега, лагідно відкривалися очам, мовби знімаючи з себе серпанок застрашливої таємничості, і раптом засяяли знову, як і вдень, і водночас — зовсім інакше. Давно знайомі й уподобані Щуром та Кротом місця тепер вітали їх, вбрані в зовсім інші шати — так, наче вони десь заховалися, переодяглися там в це урочисте вбрання і тихенько повернулися назад, сором’язливо всміхаючись: чи пізнаєте нас такими?
Прив’язавши човна до верболозу, друзі вийшли в те мовчазне сріблясте царство й ретельно обстежили кущі, дупла, ями під корінням і маленькі нори, рівчаки й сухі русла струмків. Потім знову сіли в човен, випливли на бистрину й переправились на другий берег. Місяць допомагав їм з вишини в тих пошуках, аж поки скінчився його час і він ніби знехотя став хилитися до землі, а тоді й зовсім сховався, і таємнича пелена знову оповила поля й річку.
Скоро краєвид почав ледь помітно змінюватися. Посвітлішав обрій, стали проступати з імли дерева й поля, і вигляд у них уже був інший; таємниця поволі, одне по одному, відпускала їх.
Десь раптом писнула пташка, і знову тихо; повіяв легенький вітерець, зашелестів очеретом
