Вітер у верболозі - Кеннет Грем

— Зникло, — зітхнув Щур, опускаючись на сидіння. — Таке прекрасне, незвичайне... і неповторне! Чому воно так скоро скінчилося? Краще б не чув його зовсім... Воно вразило мене, як біль, і тепер я хочу тільки одного — чути ці звуки ще й ще. І ладен слухати їх вічно... Ні! Ось воно, ось! — знову захвилювався він.

Приголомшений і зачарований Щур затих.

— Тепер віддаляється, я його ледве чую, — мовив він за хвилину. — Ой Кроте! Яка краса! Веселе шумування і радість, витончений, ясний, щасливий поклик далекої сопілки! Про таку музику я й не мріяв, а цей поклик у ній навіть владніший, ніж сама ця чарівна музика! Веслуй туди, Кроте, туди! Бо ця музика і цей поклик — для нас.

Неабияк здивований, Кріт скорився.

— А я нічого не чую, — озвався він, — тільки шум вітру в очереті та в ситнику.

Щур не відповідав, бо, може, й не слухав друга, захоплений чарівною,

божественною музикою, що пройняла його дрожем, заволоділа всіма чуттями. Вона підхопила його безпорадну душу й гойдала, колисала, пестила її, мов безпомічну, але щасливу дитину, і не пускала з міцних, ніжних обіймів.

Кріт веслував мовчки й завзято, і скоро вони добулися до місця, де річка розгалужувалась і утворювала з одного боку довгу тиху заводь. Щур, який давно вже випустив з лап стерно, ледь помітно кивнув головою, звелівши веслувати туди. Несміливе ще недавно світло набирало дедалі більшої сили, і шукачі могли вже розрізнити барви квітів, що, мов самоцвіти, прикрашали окрайок берега.

— Все виразніше, все ближче! — радісно вигукнув Щур — Тепер і ти напевно почуєш! Ага... нарешті... Бачу, вже чуєш!

Кріт кинув весла, прикипів до місця, затамував подих, бо радісні переливи сопілки хвилею накотилися на нього, підхопили й заплюснули до краю. Він бачив сльози в очах товариша і похилив голову: він почув. Човнові заступили дорогу зарості червоного плакуна, що вишикувались у воді попід берегом; і тоді поклик, виразний і владний, невіддільний від п’янкої мелодії, нав’язав Кротові свою волю, і він знову наліг на весла. Світла ставало все більше, але жодна пташка ще не співала, як це годилося б на світанку, і якби не та неземна музика, навкруг панувала б предивна тиша.

Вони попливли далі, і трава тонконіг, що буяла довкола, видалася їм цього ранку неперевершено свіжою та зеленою. Ще ніколи вони не бачили, щоб троянди були такі яскраві, зніт такий буйний, а таволжник такий розлогий та запашний. Наближався шум греблі, незабаром він заповнив повітря, і звірята зрозуміли враз, що їхня подорож скоро закінчиться, хоч і невідомо, яким буде той кінець.

Широким півколом пінявої зеленавої води, що мерехтіла й іскрилася, спадаючи вниз, велика гребля перетнула заводь. Вона розбурхала вируванням спокійну гладінь, де плавали клапті піни, вода заглушила всі інші звуки своїм урочистим, заспокійливим рокотом. Посеред самого плеса, мов у розкритих обіймах греблі, в миготливому мареві лежав острівець, густо порослий верболозом, сріблястою березою та вільхою. Загадковий і потайний, але сповнений величі, він ховав за завісою щось таке, що мав зберегти до заповітної пори, коли на нього ступлять скеровані покликом обранці.

Повільно, але без сумніву чи вагання, зате з відчуттям чогось урочистого двоє звірят проминули смугу розбурханої, знуртованої води І підпливли до заквітчаного острівця. Мовчки вистрибнули на берег, пробралися крізь буйні, запашні трави та памолодок і вийшли до невеличкої, вкритої пречудовим зеленим килимом галявини серед диких яблунь, вишень і терну — фруктового саду, який Природа створила сама

для себе.

— Це якраз те місце, яке я бачив у снах, це звідси линула мені та музика, — прошепотів Щур наче в нестямі. — Тут, у цьому священному місці, і тільки тут, ми напевно стрінемо Його!

І тоді раптом Кріт відчув великий страх, страх, що відібрав у нього силу, змусив похилити голову й прикував ноги до землі. То не був панічний жах, почував себе Кріт на диво спокійно й радісно, але то був страх разючий і владний, і, ще нічого не побачивши, Кріт зрозумів, що це може означати лише одне: десь близько якась Найясніша істота. Він ледве повернув голову до свого друга і помітив, що той теж переляканий, приголомшений, пойнятий священним трепетом. А в усипаному пташками вітті, як і досі, панувала цілковита тиша; і світло ставало дедалі яскравішим.

Кріт, мабуть, так і не наважився б підвести очі вгору, якби не те волання, той поклик, що володів ним, хоча сопілка тепер мовчала. Він не опиратиметься, хай навіть сама Смерть покарає його блискавичним ударом за те, що він, смертна істота, насмілиться глянути на священне, сховане від будь-чийого ока. Тремтячи, він скорився велінню і підвів покірну голову; і тоді, в неймовірній прозорості всемогутнього світанку, коли Природа спалахнула сонмищем дивовижних барв і, здавалося, теж затамувала подих перед тим, що мало статися, він зазирнув просто в очі Друга й Заступника; побачив широкий розліт загнутих назад рогів, що ніби світились у вранішніх променях; побачив суворий, гачкуватий ніс між добрими очима, що дивилися на них лагідно й трохи насмішкувато, а в кутиках рота на бородатому обличчі легку усмішку; побачив, як вигравали м’язи на руках, схрещених перед могутніми грудьми, і довгі гнучкі пальці з сопілкою, яку вони щойно відвели од розтулених уст; побачив волохаті ноги, що вільно й велично спочивали на моріжку; і нарешті — маленьке, кругленьке, товстеньке тільце видреняти: притулившись до самісіньких Панових5 ратиць, воно міцно спало, спокійно й безтурботно. Все це виразно відкрилося йому під осяйним вранішнім небом — йому, заціпенілому, на хвилину навіть бездиханному; і все ж, коли дивився, — він жив; а живучи — чудувався.

— Щуре! — нарешті хапнувши повітря й знову затремтівши, прошепотів Кріт. — Тобі страшно?

— Страшно? — пробелькотів Щур, очі якого променіли невимовною любов’ю. — Кого?! Його? Та ні ж бо, ні! І все ж... усе ж... Ой, Кроте, — страшно!

І тоді вони обоє припали до землі й похилили голови у благоговійному поклоні.

Широкий і величний золотий диск сонця несподівано піднявся над обрієм просто перед