Вітер у верболозі - Кеннет Грем

Так звірята безпорадно вдивлялися в порожнечу, охоплені німим стражданням, яке лише посилювалося від усвідомлення всього того, що вони бачили і що втратили. Аж ось легенький вітерець, котрий доти десь бавився з водою, а потім танцював між осик і струшував росу з троянд, дмухнув пестливо й ніжно їм в обличчя, і той лагідний дотик відразу приніс забуття. Це ж бо останній і найкращий дар, що його ласкаво дає добрий напівбог тим, кому він явився, щоб допомогти: дар непам’яті. Щоб не лишалися й не ятрилися болючі спогади, щоб не затьмарювали вони радості й утіхи; щоб не дотикали маленьких звірят, яких він визволив з біди, лихі згадки, не псували їм життя в зрілому віці і щоб були ті звірята завжди щасливі й безтурботні.

Кріт потер собі очі і втупився в Щура, який і собі дивився на нього трохи збентежено.

— Перепрошую, Щуре, ти щось сказав? — запитав він.

— Здається, я саме згадував про те, — повільно проказав Щур, — що тут якраз підхоже місце і що саме тут, а не деінде, ми його знайдемо. Та дивись! Он же він, малин шибеник! — І, радісно скрикнувши, кинувся до Товпижка, що солодко спав.

А Кріт ще мить стояв у задумі. Коли тебе раптом розбудять від чудового сну, ти намагаєшся прикликати його назад, але марно, від нього лишається тільки сумне відчуття, що то була краса, справжня краса! А тоді згасне й саме відчуття, і ти, мрійнику, з гіркотою приймаєш жорстоке, холодне пробудження, з усіма його прикрощами. Тож Кріт, позмагавшися трохи зі своєю пам’яттю, скрушно похитав головою і рушив за Щуром.

Товпижко прокинувся і радісно запищав, закрутився на місці від захвату, побачивши перед собою батькових друзів, які завжди так весело гралися з ним. За хвилину, однак, мордочка у нього посмутніла, він заскавчав, заметушився і забігав по колу, немов благаючи про щось. Як дитина, що спокійно заснула на добрих няньчиних руках, а пробудилася на самоті, у незнайомому місці й никає по всіх кутках, заглядає скрізь, бігає з кімнати в кімнату, і в душі у неї здіймається німий розпач, отак і Товпижко гасав по острову і вперто, настійливо шукав чогось, поки не прийшла чорна мить зневіри — він сів на траву й зайшовся жалібним плачем.

Кріт мерщій кинувся втішати малого, а Щур лишився на місці, не відводячи пильного, стривоженого погляду від чітких відбитків чиїхось копит на землі.

— Тут був... якийсь.... великий... звір, — спроквола зачудовано бурмотів він, стоячи в глибокій задумі: в голові його панувало якесь дивне сум’яття.

— Ходімо, Щуре! — гукнув Кріт. — Згадай про бідолашного Видру: він, мабуть, і досі чекає біля броду!

Товпижко відразу заспокоївся, тільки-но йому пообіцяли розвагу — справжню прогулянку по річці у човні дяді Щура; двоє друзів привели його на берег, зручно всадовили між собою на дні човна і випливли із заводі.

Сонце вже піднялося височенько й припікало; пташки заливалися щебетом, квіти всміхалися їм з обох берегів і кивали голівками, але звірятам чомусь здалося, що квіти тут не такі пишні й барвисті, як в іншому місці, де, пригадували, вони нібито були зовсім недавно. Але де ж це?

Випливши на річку, звірята повернули човен проти течії, прямуючи туди, де, вони знали, самотньо чатує їхній приятель. Підпливши до знайомого броду, пристали до берега. Винесли Товпижка, поставили на стежину і, давши йому на прощання дружнього штурханця, скомандували: «Кроком руш», а самі попливли на бистрину. Друзі бачили, як мале звірятко перевальцем почимчикувало по стежці, задоволене й поважне, як воно раптом підвело писок і, змінивши вайлувату ходу на не менш кумедну інохідь, із пронизливим верещанням помчало вперед, бо когось уздріло. Глянувши вздовж берега, вони помітили, як Видра підскочив, напружений, мов струна, з піщаної коси, на якій і досі лежав у німотному чеканні, почули, як він здивовано й радісно зойкнув, одним махом перестрибнув через лозняк на стежку. І тоді Кріт дужим помахом весла розвернув човна й віддав його на волю бистрини — хай несе, куди їй заманеться, бо їхні пошуки добігли щасливого кінця.

— Щуре, я страшенно втомився, — мовив Кріт, знеможено піднімаючи весла з води. — Можна б сказати, що ми не спали всю ніч, але то пусте. В цю пору року такі ночі у нас трапляються мало не через день. Ні. Я почуваюся так, ніби пережив щось надзвичайно захоплююче і водночас страшне, й воно щойно лиш минуло; але ж нічого особливого ніби й не сталося.

— Або чогось несподіваного, дивовижного і чарівного... — проказав Щур, відкинувшись назад і заплющивши очі, — Я відчуваю те саме, що й ти, Кроте: страшенну втому, тільки це не тілесна втома. Добре, що ми випливли на бистрину, вона донесе нас додому. Хіба не приємно, коли сонце прогріває тебе мало не до кісток? І коли чуєш, як пустує з очеретом вітер!

— Схоже на музику, далеку музику, — озвався Кріт, мляво киваючи головою.

— Мені теж так здається, — сонно й байдуже погодився Щур. — Музика... жвава, ніби танцювальна... І не вщухає... Навіть слова якісь угадую... Вона то ніби переливається в слова, то виливається з них... Іноді їх можна розібрати... Потім знову бадьора музика, а тоді — тиша, тільки ледь чутно шепоче очерет.

— У тебе слух кращий, ніж у мене, — сумно проказав Кріт. — Я не розбираю жодного словечка.

— Спробую переповісти тобі, — тихо запропонував Щур, не розплющуючи очей.

— Зараз вона знову виллється в слова... ледь чутні, проте виразні... «Аби не поселився страх...» — «І не перетворив на муку радість...» — «Мене покличеш ти на поміч у тяжку годину...» — «Тоді ти вже забудеш...» — А очерет підхоплює: «Забудеш, забудеш...» Він зітхає, а пісня завмирає у шурхоті та шепотінні. Тепер голос повертається: «Щоб крила не ламать і не кривавить... » — «Я вирвуся з поставленої пастки...» — «Коли тенета розпущу, мене побачиш...» — «Бо все одно забудеш!..» — Підпливи ближче, Кроте, ближче до очерету!