Samotni.com - Барбара Космовська

треба визнати, досить розпещеними. Але під час мого візиту двійко тих грайливих дівчат не сходили з колін Мальвіни, і справлялася вона з близнючками непогано. Як справжня нянька… А сьогодні? Минуло всього кілька тижнів — і ось проблема… Мальвіна, мабуть, і собі подалася на якусь особисту еміграцію. Слідом за своїми батьками. А на її місце сіла понура й нервова дівчина, якої я не знаю і яка занадто гучно зачиняє за собою двері й занадто тихо їх відчиняє…

На щастя, є і гарні новини. У моєї сестри є подруга!

Коли Кая з’явилася в нашій квартирі, я зрозуміла, що вперше після смерті мами Йоанна запросила гостя. І то якого! Ми відкрили серця перед цією товстенькою чаклункою, а вона — банку чорниць. Вона увірвалася до нас із посмішкою, широкою, як панорама Варшави. «Я — Кая», — сказала вона і незабаром після цього заходилася прибирати на кухні та влаштувала велике смаження. Мерщій пополивала всі квіти, витягнула Йоанну на прогулянку з викиданням сміття і навіть причепила на холодильник рецепт креветок із вершками!

Після млинцевого бенкету на них чекало ще важливіше — душевна бесіда, бо, коли я зайшла до кімнати з чаєм, дівчата виявили ввічливе нетерпіння. У світлі свічок їхні очі заясніли, що свідчило про одне: вони щиро розмовляють. Вони балакають про те, що їм болить, об'єднавшись у своїх маленьких самотностях, страхах і відвагах. Під спільною ковдрою і серед світлин вони намагалися знайти відповідь на свої підліткові питання. І, напевно, сьогодні Йоанна не візьме в руки книгу Зузанни Целмер,[11] щоб зрозуміти себе. Мабуть, сьогодні їй не знадобиться коробка з пам’ятними речами, бо вона вже розкрила її перед новою подругою, не боячись вертатися в минуле…

Каї теж прислужиться відданість Йоанни, яка перетворилася на мудру приятельку. Хоча б та її радість за те, що Кая має взяти участь у якомусь художньому конкурсі… Юнаки й дівчата нині такі пасивні, що не цікавляться справами навіть своїх товаришів по парті. А тут тобі маєш! Солідарність і цілковита підтримка.

Здогадуюся, що моя сестра писатиме в наступному листі до мами. Про мене і словом не обмовиться, бо хоч того ще й не знає, але саме сьогодні покинула тримати мене міцно за руку і зробила сміливий крок у свою очікувану першу дорослість.

Турбує мене тільки її школа. Йоанна нічого не прикрашає і далека від вигадування байок. Тим часом її розповіді про клас викликають справжній жах! Якщо вони виросли зі шкільних фактів, у мене є всі підстави переживати. Я не хочу, щоб через чутливість чи доброту моя сестра стала жертвою класних заводіяк. Інша річ, що Йоанна на жертву не схожа і на місці тих заводіяк я б не ставала їй на шлях.

Самотність чайних троянд

Ательє «Профіль. Батько і Син», здається, ще дрімає, надійно сховане за повіками опущених завіс. Але знімки з виставки прокинулися з першим світлом, яке зазирнуло в цей завулок. Сяючи в імлистому повітрі, обличчя вітають день посмішками, зморшками, серйозністю, а іноді веселощами, ніби життя за склом являє комедію, сповнену фатальних помилок.

Віктор міг би годинами стежити за гримасами, що застигли у вранішній тиші, якби не географія і закупи. Якби не візит до аптеки і розмова з тренером. Про цю зустріч він не хотів думати. Він боявся її, як візиту до стоматолога, хоч і знав, що болітиме йому інакше.

Він подолав кілька сходинок. Записав у пам’яті години відкриття і попрямував до школи, перетинаючи горбатий брук Голубиної вулиці.

Його дивувала легкість, з якою він долав шлях до школи. І краса холодного міста, досі недооцінена в повсякденній біганині. Він чудувався з прозорого неба і людей у різнокольорових шапках. Він радів, бачачи гайвороння, що збивало снігові шапки з похилених дерев.

«Схоже, ніби досі я жив у іншому світі, — збентежено подумав хлопчина. — Або ніби я тільки зараз прозрів і навчився розрізняти кольори».

Хлопець широко посміхнувся до малюка, який незграбно дерся на першу снігову кучугуру, і до його матері, явно гордої з мужності сина. Вона посміхнулася йому у відповідь, і день здався Вікторові ще кращим.

«Цікаво, чи моя мати теж захоплювалася мною, коли мені було кілька років? — подумав він. — А може, я був якийсь невмілий, і через це їй так легко було розлучитися з єдиною дитиною? Де там! — Він докоряв собі за ці думки. — Хіба бабуся не згадує часто, як я добре бавився в дворі? А коли в мене з’явилися перші ковзани, ніхто не міг за мною угнатися…» І раптом він із жалем згадав, що мати жодного разу не прийшла на його гру. Особливо у фіналі, де, забивши шайбу, він вирвав перемогу для школи. Тоді його носили на руках, а тепер…

Тільки тепер наздогнав його рій сумнівів. А якщо тренер взагалі не захоче говорити з ним? Не дасть йому шансу на ці кілька ретельно продуманих фраз. Адже він скаже йому чесно, чому не з’явився на відбіркові змагання й підвів